Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Добре, що сльози завадили продовжити. Бракувало тільки наговорити зайвого. Валік хмикнув і приступив до огляду. Всього пара синців, які незабаром заживуть.

- Якого біса ви так довго? – долинуло з-за дверей.

- Я вже закінчив, - відкривши їх, прошипів лікар. - У неї тільки забиті місця. Пара тижнів, та обличчя буде, як нове….

Валік осікся, зустрівши у відповідь на свою гнівну тираду замість звичного крижаного і моторошного, сповнений болю та розпачу погляд.

- Вільний тоді, - тоном, що не в'язався з написаними на обличчі емоціями, розпорядився Артур. Потім сунув йому або скоріше майже жбурнув кілька стодоларових купюр. Навмисне повівся саме так, раптово усвідомила я. Для того, щоб відчути спрямовану на нього злість і зневагу. Для того, щоб хоч якось покарати себе за мене.

- Собі залиш... Те, - і повернувся до мене, - Елізо, я виписав знеболювальне про всяк випадок, - віддав мені клаптик паперу і пішов до дверей.

- Дякую, - я не знала, що ще сказати, - Андрій проведе…

Лікар кивнув і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. Я мала б бути йому вдячна за турботу, мабуть. Не кожен зважився б навіть на такий протест щодо Артура заради чужої жінки, яка принесла до того ж чимало проблем. Однак натомість я страшенно розлютилася на Валентина.

– Що? - спіймавши мій погляд, спитав Артур.

- Відмінна вистава, - пирхнула і теж вийшла. Натрапила на залишену в залі сумку. Витягла з неї дорогоцінну флешку і віддала Артуру, що підійшов. Перехопивши мою долоню своєю тремтячою рукою, він підніс її до губ. Поцілував кісточки пальців, зап'ястя. Потім все ж таки відпустив і, забравши флешку, пішов до свого кабінету.

Я ж пішла до спальні і перестелила ліжко. Запхала простирадла в сміттєві пакети і під конвоєм охоронців винесла їх і викинула в сміттєвий бак. Від цього стало навіть легше.

Повернувшись, почула, як Артур уже з кимось говорив по телефону спокійним і твердим тоном. Він зібраний і зосереджений, ніби просто вирішив попрацювати вдома у звичайнісінький день... Придушивши бажання зайти, а ще краще, змусити його повернутися в ліжко, змусила себе все ж таки піти в ту ванну. Попросивши Андрія викликати завтра назад персонал, я і не думала доручати комусь із них там прибирати. Ніхто не повинен знати. І не дізнається!

Зняла туфлі і ступила на кахельну підлогу, залиту вже холодною червоною водою. Якщо постаратися, можна уявити, що це просто якийсь поганий засіб для ванни… Або просто змусити себе не думати ні про що, крім необхідності ліквідувати ще одну зброю проти Артура. Відмила ножик і склала його. Взявши пару рушників, почала планомірно знову і знову стирати криваві потьоки з підлоги. А потім вимила підлогу та ванну. Теж кілька разів. Доки не залишилося ні сліду…. Випрала рушники і кинула їх у відро для сміття. Скинувши одяг, залізла в душ. Тільки під струменями теплої води помітила, як мене трусить. Додала температуру, але це не допомогло.

Викупавшись, закуталася в рушник і ще раз оглянула ванну. Та сяяла, як нова, але раптово на моторошну секунду я знову побачила кров. У воді на підлозі, у переповненій ванній, з порізів на руках... Ця картина, напевно, назавжди тепер зі мною. Але головне, найголовніше, що вона лише жахливий спогад. 

Лише жахливий спогад. 

Кілька разів повторивши це про себе, я вдягла халат і вийшла. Спустилася сходами і пішла до кабінету. Артур вів чергову телефонну розмову. Побачивши мене, посміхнувся. Зовсім як і раніше. Попрощавшись, відклав смартфон та підхопив мене на руки.

- Артуре, постав мене негайно! - заголосила, але не спробувала вирватися, щоб йому не було важче.

Чоловік забрав мене до спальні, поклав у ліжко, ліг поруч і обійняв. Я почала розстібати гудзики на його сорочці.

- Мені ще попрацювати треба, маленька, - забираючись руками під халат, прошепотів він.

- Тобі відпочивати треба, - відповіла йому в тон і потягнулася до губ. І раптом згадала про флешку.

- Артур, файли...

- Там все, Елізо. Якби вони до силовиків потрапили, Розумовському не те, що портфеля міністра, неба не в клітку кілька десятків років не видно.

- Правда?

- Завтра ввечері йому сюрприз та зробилаю. А потім уже й Порохом займемося.

Його слова, як цілющий бальзам для пораненої душі. Не те, щоб я могла хоч у думках сказати зараз, щось на кшталт «воно того варте». І навряд чи взагалі зможу, будь-коли. Навіть якщо…