Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт 📚 - Українською

Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роздуми про двадцяте століття" автора Тоні Джадт. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 116
Перейти на сторінку:
не був і політично правим, хоча в деяких культурних смаках відзначався консервативністю, подібно до багатьох соціалістів. Як і Реймон Арон, зі студентами 1960-х він опинився по різні боки барикад. Гук із відразою кинув Нью-Йоркський університет, тому що цей виш нічого не міг удіяти проти сидячих страйків і блокувань, — така позиція дуже характерна для лібералів Холодної війни. Але у внутрішньополітичних питаннях Гук завжди тримався лівоцентристських поглядів — прямого спадку соціалістичної традиції XIX століття.

Реймон Арон, який прийшов у світ на три роки пізніше за Гука, мав із ним чимало спільного. Покоління лібералів Холодної війни — часто це люди, народжені в першому десятилітті XX століття, — було трохи старшим за пересічних прогресистів, чиїм визначальним досвідом стали не 1930-ті, а Друга світова війна. Як і Гук, Арон був євреєм, хоча в його поколінні французьких інтелектуалів це важило менше, і здобув елітну освіту в Еколь Нормаль, а не звичайну освіту в державному коледжі. Подібно до Гука, він став видним експертом із марксизму, хоча, на відміну від Гука, марксистом ніколи не був. Відраза до авторитаризму в Арона сформувалася радше під впливом безпосереднього спостереження за нацизмом: він чимало часу провів у Німеччині.

Після Другої світової Арон дійшов висновку, що для європейців вибір між Америкою і Радянським Союзом полягав не в тому, котру з цих держав вважати доброю, а в тому, котру вважати менш злою. Нерідко Арона помилково сприймають як такого собі правого консерватора, яким він ніколи не був. Насправді — за будь-якими загальноприйнятими критеріями — він був лівоцентристом. Однак на зневагу Арона здобувся не ідіотизм правих, у чий бік він і не встигав дивитися, а дурість попутницької лівиці, зокрема його ж колишніх друзів Жана-Поля Сартра, Сімони де Бовуар та інших.

Такі люди, як Гук чи Арон, були в більшості країн Європи: вони зналися на марксизмі та не мали особливих ілюзій щодо Сполучених Штатів. Їм неважко було визначити, що не так з Америкою — расизм, історія рабства, капіталізм у найбрутальнішій формі, — але йшлося вже не про те. Постав вибір між двома великими імперськими угрупованнями, коли жити було можливо — та й бажано — тільки при одному з них.

Звісно, з варіаціями. Деяких лібералів Холодної війни засмучували і ставили в глухий кут екстремальніші форми правого антикому-нізму. Інші, як-от Гук чи Артур Кестлер, зовсім цим не переймалися. Нічого не вдієш, коли, як казав Кестлер, люди мають рацію з хибних мотивів. Маккартизм в американській політиці ліберали сприймали не інакше ніж гидливо, але також вони стверджували, що Маккарті з Ніксоном і колегами таки збагнули головну істину. Комунізм справді був ворогом: треба було робити вибір, не вдаючи, ніби є третій шлях.

Ліберали Холодної війни керували організаціями на кшталт Конгресу за свободу культури, що видавали часописи на зразок «Encounter», «Preuves» тощо і влаштовували широко висвітлювані контрмітинги проти комуністичної пропаганди за мир.

Тепер ми знаємо, наскільки ліберали Холодної війни не лише самоорганізовувалися, а й їх організовували ззовні.

Часописи й конгреси тих років фінансувало ЦРУ, передусім через Фундацію Форда. Можливо, я чогось недобачаю, але мій погляд на питання такий: значною мірою культурні війни 1950-х з обох боків вели організації-ширми. Хто ми такі, щоб казати, що за тогочасних умов соціал-демократи й ліберали мусили відмовитися від фінансових ресурсів у боротьбі з величезною пропагандистською машиною Радянського Союзу?

ЦРУ фінансувало пропагандистський План Маршалла. Але пригадаймо, чим було ЦРУ на початку 1950-х. Воно не було ФБР, і воно ще не стало незграбним, некомпетентним, послужливим ЦРУ пострейґанських років. У тодішньому ЦРУ було ще чимало розумних молодих людей, які прийшли туди через воєнне Управління стратегічних служб і мали свободу дій у роботі проти радянської підривної діяльності та пропаганди.

Реймон Арон чудово пише про це в мемуарах. Тобто він каже: нам слід було подумати, звідки беруться ці гроші. Ми про це не думали. Але якби нас приперли до стіни, ми, мабуть, визнали б, що ці гроші, ймовірно, походять із якогось джерела, про яке ми воліли б не знати. Арон правду каже, вони не мали особливого досвіду урядової роботи. Він сам у 1945-му лише півроку пропрацював у Міністерстві інформації, яке очолював Андре Мальро, — оце й увесь досвід в уряді. Кестлер ніколи нічим не керував. Гук був професором філософії.

З інтелектуального погляду — чи існує особливий лібералізм Холодної війни?

Лібералів Холодної війни варто розглядати як наступників прогресизму і Нового курсу. Така була їхня formation у французькому сенсі: те, що їх викувало, інтелектуально сформувало. У державі загального добробуту, яка може привести до соціальної згуртованості, ліберали вбачали захист від екстремістської політики 1930-х. Це наповнювало і скеровувало їхню антикомуністичну позицію, яку зміцнювало ще й спільне для багатьох них минуле — антифашистська діяльність до 1939 року. Антифашистські організації, фронти, рухи, журнали, мітинги, промови 1930-х знайшли відображення в антикомуністичному лібералізмі 1950-х.

До 1939 року прогресисти й ліберали були насторожі, готові обороняти ідею золотої середини, затиснену між арґументами й закликами фашизму та комунізму. Як писав Марк Мазовер у «Темному континенті», якби ми зупинили годинник 1941 року, було б важко стверджувати, що історія однозначно на боці демократії. Але в 1950-х ситуація відрізнялася.

Оптимізм лібералів Холодної війни зумовила перемога в Другій світовій і несподівано успішне розв’язання повоєнної кризи. Після 1948 року — найпізніше 1949-го у Східній Німеччині — комунізм у Європі не просунувся далі, а тим часом американці показали свою здатність і готовність підтримувати ліберальні економічні системи та демократичні інституції в решті Європи. Ліберали Холодної війни вважали, що історія на їхньому боці: лібералізм був не лише можливим і виправданим способом життя, а й мав подолати своїх супротивників. Його слід було боронити не тому, що він був від природи вразливим, а тому, що він втратив звичку агресивно відстоювати свої чесноти.

Ти процитував Кестлера — про неминучість того, що люди можуть мати рацію з хибних мотивів. У цього твердження є друга частина: мовляв, уникати таких людей — ознака невпевненості. Якщо якась подія і підірвала впевненість деяких лібералів Холодної війни — маю на увазі передусім Арона, — то це повстання європейського студентства 1968 року.

У випадку Арона ідеться ще й про Шестиденну війну 1967 року. Його глибоко непокоїло, що де Ґолль публічно висловлює антипатію до Ізраїлю та євреїв. Арон, як то властиво секулярним євреям його покоління, міркував, чи не мали б єврейська ідентичність і зв’язок з Ізраїлем відігравати важливішу роль

1 ... 66 67 68 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"