Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

Я подумав про зникнення Ґолдінґа, про те, яку роль міг зіграти у ньому диван Даве. Переконаний, що ці двоє зустрічалися того ранку, коли зник бухгалтер. Але як Даве вписується в цілу картину? Ну, хоч звіт Ґолдінґа ми знайшли. Власне, навіть два його варіанти.

Якщо чесно, усе, що я наразі маю,— низка запитань. І відповіді мені вкрай потрібні, й отримати їх можна, допитавши чоловіка в камері за сотню ярдів звідси. Я повернувся і покрокував у напрямку гауптвахти. Час покласти цьому кінець.

Тридцять вісім

У тьмяно освітленій частині, де розташувалися камери, було тихо, якщо не брати до уваги шелестіння газети, яку читав під ліхтарем черговий офіцер.

— Хочу побачити ув’язненого,— сказав я.

Обличчя охоронця було рябим, як той ананас, ще й похмурим.

Він похитав головою.

— Не можна, сагибе. В’язня перевели.

— Що? — сторопів я.— Куди? До лазарету?

— Ні, сагибе. До фортеці.

— Коли? — не міг повірити я.— За чиїм наказом?

— Десять хвилин тому. Ось наказ.— І він помахав переді мною папірцем. На ньому була печатка магараджі, а поруч із нею — нерозбірливий підпис.

— Полковник Арора бачив? — запитав я.

Офіцер похитав головою.

— Не знаю, сагибе.

Я залишив його сидіти, а сам прихопив документ і кинувся через сади до палацу.

Вечірка Пуніта була в самому розпалі, полковник Арора стояв у кутку і попивав віскі.

Я кинувся до нього і схопив за руку.

— Мушу поговорити з вами! Терміново!

По дорозі до фойє сунув йому під ніс наказ про переведення в’язня.

— Це ваша робота?

Він збентежено дивився на папірець.

— Що це?

— Лист, згідно з яким бранця перевели у фортецю до майора Бхардваджа. Доставили двадцять хвилин тому.

— Що? — Полковник вихопив документ у мене з рук.— За чиїм наказом?

— Я сподівався почути відповідь від вас.

Він дивився на документ.

— Печатка магараджі, а от підпису не впізнаю.

Він зім’яв папірець і сунув у кишеню.

— Ходімо зі мною,— кинув мені.

Ми пройшли коридором, увійшли до якоїсь кімнати, він схопив слухавку телефона.

— Кому телефонуєте?

— Бхардваджу.

Полковник щось швидко сказав людині на іншому кінці лінії. Запанувала тиша, після чого йому відповіли. Обличчя Арори спохмурніло.

Він кинув слухавку.

— Увечері ніяких в’язнів до них не переводили. Більше того, вони навіть інструкцій не отримали, що збираються когось переводити. Коли забрали в’язня?

— Хвилин п’ятнадцять тому,— відповів я.

Полковник знову схопився за телефон. Судячи із запитань, він телефонував до бараків.

— Хто забрав в’язня? — гримнув він.— Що?

Арора поклав слухавку і подивився на мене.

— Хто забрав?

— Один із євнухів.

— Євнух?

Голова ішла обертом.

Перед очима постав Саїд Алі біля вікна на другому поверсі жіночої половини, він розмовляв із... Але цього не може бути.

— Ходімо! — Я кинувся до дверей.— Повертаємось до Будинку троянд.

Ми побігли прямо по лужках і за кілька хвилин були на місці. Арора автоматично попрямував до головного входу.

— Ні! — гукнув я.— Нам до гаражів!

— Навіщо?

— Хочу дещо перевірити.

Ми оббігли будівлю і штовхнули двері гаража. Усередині було темно. Полковник увімкнув світло, і мені стало зле.

— Потрібно перекрити всі виїзди з міста,— кинув я.— Якомога скоріше!

— Навіщо? — запитав він.

Я вказав на порожнє місце.

— Пурда-автомобіля невистачає.

Арора витріщився на те місце, де мала б стояти машина. Похитав головою.

— Не розумію.

Я й сам не дуже розумів. Усі мої міркування — лише теорія.

— А якщо це Девіка? — сказав я.— Третя магарані.

— Що?

— Якщо вона влаштувала замах на життя Пуніта? Якщо вона намагається розчистити дорогу до трону своєму синові?

Арора ледь розумів, про що я.

— Принцу Алоку? Вона не може... Тоді як сюди потрапили євнухи? Вона могла наказати найняти снайпера, а тепер допомагає йому втекти. Хто ще може так легко отримати печатку магараджі?

Раптом вираз його обличчя змінився.

— Але ж це означає... що вона також винна у смерті Адгіра?

Очі його блиснули. Він повернувся й кинувся до телефону, що висів на дальній стіні.

— Стривайте! — крикнув я.— Це все лише теорія.

— Так,— відгукнувся він,— теорія, підтверджена фактами.

За мить він уже щось казав у слухавку на хінді. Повернувся за п’ять хвилин.

— Готово. Пуніта я попередив,— сказав він, прямуючи до альфа-ромео.— Тепер мушу їхати в місто й координувати перекриття доріг.

— Я поїду з вами.

— Немає потреби, капітане,— відповів він.— Я триматиму вас у курсі.

— Я хочу бути там,— не відступавсь я.

Він поглянув на мене і замислився.

— Сержанту Банерджі нічого не хочете передати?

— Він зайнятий іншими справами.

Полковник підняв брови.

— Знайшли звіт Ґолдінґа?

— Так,— кивнув я.— Навіть два.

Полковник Арора гнав альфа-ромео по дорозі несамовито, фари розтинали морок. Обличчя його нічого не виражало, застигло, мов камінь. Після того як він зателефонував Пуніту, і словом не обмовився, жваву розмову минулої подорожі замінило рішуче мовчання. На поворотах скреготіли гальма, автомобіль мчав до центру міста.

— Вас щось непокоїть? — поцікавивсь я.

Він покосився на мене.

— Крім того, що в’язень утік?

— Так.

Він проігнорував запитання, і незабаром автомобіль рвучко зупинився біля готелю «Бомон».

— Це найвища будівля в центрі,— сказав полковник.— Улаштуємо пункт спостереження на даху.

Ми пробігли крізь фойє, налякавши адміністратора. Арора щось крикнув йому на хінді й поквапився до сходів. Краще від нього не відставати. Подолавши чотири марші, він відчинив двері і вийшов на дах. Унизу в бурштиновому світлі вуличного ліхтаря можна було роздивитися його людей, які займали свої позиції.

Позаду нас з’явився адміністратор. Підбіг до полковника і передав йому записку.

— Вибачте, капітане,— сказав Арора, прочитавши її.— Мушу зробити телефонний дзвінок. Незабаром повернуся.

Він пішов униз, а я повернувся до парапету і подивився на спляче місто. Десь унизу нашого бранця вивозили з міста в автомобілі у супроводі євнуха королівського двору. Чи можливо, щоб усе