Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Загальносоюзна організація Пролеткульт, що спиралася на теорію Олександра Богданова по «три шляхи розвитку революції»[4], претендувала на монополію в мистецтві, але так і не стала вагомим явищем в Україні. До того ж прагнення пролеткультівців монополізувати керівництво в галузі культури наштовхнулося на спротив більшовиків, які не толерували жодного ідеологічного конкурента. Щоправда, пізніше деякі її діячі стали на чолі Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), яка була організована 1927 р. на завершальному етапі літературної дискусії з метою об'єднати лояльних владі митців у боротьбі з «націонал-ухильництвом» у галузі літератури.

Попри всі успіхи українського культурного будівництва, центральною подією 1920-х рр. стала літературна дискусія. Вона виникла як реакція на «кризу росту» української літератури зокрема і культури в цілому.

Процес організаційного оформлення художніх угруповань часто набував гротескних форм. У харківському щотижневику «Театр, литература, музыка, балет, графика, живопись, кино» була навіть опублікована жартівлива інструкція «Як стати модним і талановитим письменником», яка відверто глузувала з мотивів, методів та загальноосвітнього рівня учасників таких літугруповань: «Коли вже проданий останній костюм, парасолька й калоші, коли єдиною золотою валютою є 2 золоті пломби й одна коронка, — доводиться починати думати про новий вид творчості. Геть старе! Для декого стимулом до цього є посилене скорочення штату в закладах і відсутність достатніх коштів для купівлі патенту на відкриття хоч би бакалійної лавки».

Цей фейлетон яскраво унаочнює проблему дилетантства, з якою зіштовхнулася молода пролетарська література і якої не зазнали представники «старої» школи та авангардисти. Перші — через те, що сповідували академізм (відповідно письменник розглядався як спеціаліст із широким світоглядом, гарною освітою і знанням мов). Авангардизм же як напрямок, по-перше, критикувався партією як шкідливий, по-друге, його новаторські підходи погано вкладалися в голові малоосвіченого робітника чи селянина, фактично також вимагаючи спеціальної освіти. А от спілки робітничих і селянських письменників не мали таких «фільтрів», тож не дивно, що літературна дискусія зародилася в надрах «Гарту» як реакція на «масовізм» та низьку якість художніх творів. Лінія розколу пролягла між «просвітянами» та «олімпійцями», які в листопаді 1925 р. покинули «Гарт» і створили свою організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Ідейним натхненником літературної дискусії став лідер ВАПЛІТЕ — Микола Хвильовий, який із низкою однодумців виступав за необхідність підвищення професійних стандартів української пролетарської літератури. Літературна дискусія розпочалася 30 квітня 1925 р. і була зосереджена довкола питання професійних стандартів. Але навесні 1926 р. вона почала переходити в політичну площину, набуваючи дедалі похмурішого і зловіснішого тону.

Політичне звучання мистецького маніфесту Хвильового — «геть від Москви», «за психологічну Європу» — було зумовлене не стільки бажанням самого автора, скільки логікою культурної емансипації українців, яка передбачала пошук власної ідентичності. Проблема ідентичності пов'язана з двома засадничими питаннями: хто ми є і куди йдемо? Тому й не дивно, що це питання постало не в літературному середовищі Києва, де домінували академізм неокласиків та футуризм М. Семенка, які визначилися з засадничими світоглядними питаннями та мистецьким кредо. Натомість Харків — столиця пролетарської України, осердя нової пролетарської культури — мала визначитися зі своєю ідентичністю, аби рухатися далі.

Пошук відповіді привів авангард українського пролетарського письменництва до «попутників», чия глибока освіта і професіоналізм стали для них дороговказом на шляху творення нового мистецтва. Цей союз, чи радше професійна симпатія і порозуміння, дуже налякав партійне керівництво, яке побачило в ньому ту саму надкласову змичку на ґрунті націоналізму, про яку писав Ленін у своїх працях з національного питання.

У «Матеріалах до українського національного питання» один із керманичів КП(б)У В. Затонський, якого призначили контролювати питання українізації, у дусі класового підходу виокремив «шовіністичні» прошарки, що підживлюють націонал-ухильництво в кожній українській соціальній групі: 1) куркульство; 2) українська буржуазія (непмани); 3) українські фахівці. Про українську інтелігенцію Затонський писав: «Вони фактично майже монополізували в своїх руках утворення нових цінностей в українській культурі (передавши поки що лікнеп ідеологам-хуторянам), вони готують у радянських вузах офіцерські та унтер-офіцерські кадри українського національного руху, вони через радянські видавництва та журнали сіють тонку отруту (в радянській обгортці) в маси, що жадають культурного розвитку. Своїм європеїзмом, ученістю, технікою слова та формальною лояльністю вони здатні, як виявилось, підкорити своєму впливові навіть декого з недосить витривалих членів партії, наприклад, тов. Хвильовий висловився в пресі про те, чого не ризикнули би сказати його надихачі та який не помітив сам того, що його марксизм не Плехановський, як він про це кричить, а особливий український струвізм, який вперто не бажає помічати, що він сам обертається на рупор войовничого українського націоналізму».

Фактично Затонський констатував, що українізація як суто культурницький проект дійшла своєї межі, за якою закономірно мали постати політичні вимоги незалежності. Це був певний сигнал, що період подальших загравань з національними почуттями українців становить небезпеку для радянської влади в Україні.

12 жовтня 1926 р. у відділі друку ЦК КП(б)У відбулася нарада. Хвильовий виступив із конкретними пропозиціями. По-перше, він констатував «велику переобтяженість письменників і взагалі митців-комуністів партійними обов'язками, які не дають їм можливості удосконалюватись у своїй галузі й розпорошують їхню енергію». По-друге, лідер ВАПЛІТЕ наголошував на необхідності створення нових організаційних форм літературно-мистецького життя, які б звільнили письменника від культурницької роботи. Оскільки «Гарт» і «Плуг» виконали свої першочергові завдання — становлення і розвитку молодого пролетарського письменництва, то перетворення їх на осередки мистецької самоосвіти, на думку Хвильового, було б найкращим рішенням. І нарешті, він виступив за покращення матеріального стану письменників шляхом оформлення останніх в окрему профспілку, створення державного фонду з матеріальної допомоги незабезпеченим письменникам та підвищення тарифів за оплату літературної праці.

Звичайно, що ці цілком прагматичні і позбавлені політики пропозиції не були прийняті. Натомість резолюція відділу друку за результатами наради 12 жовтня 1926 р., з одного боку, сфокусувалась на проблемі класової боротьби і необхідності підтримки пролетарської культури, а з іншого — проголосила принцип невтручання та змагальності різних літературних угруповань. Одночасно було визнано за необхідне, щоб партія «заклопоталася ретельним добором осіб у ті заклади, що відають справами друку, аби забезпечити