Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Ревнощі та розчарування боляче штрикнули у груди. Але Сонька не видала свої почуття. Вона ласкаво посміхнулася і далі повела розмову:

  - Як гарно! Зовсім як у піснях, які співають придворні музики. Хто ж вона, ця прекрасна та велична пані? Може, я зумію з’єднати вас?

Гінча палко запротестував:

  - Ні, ваша королівська милість, це не можливо!

  - Чому ні? Скажи мені ім’я твоєї пані, і я при нагоді розмовім їй про твоє кохання. Ти заслуговуєш на щастя.

  - Я поклявся ніколи й нікому не називати її імені.

  - Мені можна. Я – твоя королева.

  - Вам – ще менше, ніж будь-кому іншому.

  - Ти відмовляєш своїй королеві?! – образилася Сонька.

  - Я не смію бентежити вашу милість, – похнюпився Гінча.

  - А якщо я накажу тобі?

  - Тоді я підкорюся.

  - Я наказую! – Сонька снову посміхнулася, щоб пом’якшити наказ.

Гінча зітхнув:

  - Я не знаю з чого почати...

  - Скажи її ім’я. Це – одна з придворних дам? Якась прекрасна польська шляхтянка?

  - Вона не полька, – Гінча заперечливо хитнув головою. – Вона прибула до Кракова зі сходу.

  У Соньки пересохли губи. З’явилася надія. Але, якщо вона не справдиться, то нове розчарування буде гірким.

  - Хто ж вона?

  - Це – ви, моя королево, – відповів Гінча і подивився на молоду жінку так, що у неї знову запаморочилося у голові. Цього разу – не від вина.

  - Я?.. – прошепотіла вона.

  - Так, ваша королівська милість. Тепер ви розумієте, що щастя кохання для мене недосяжне, – Гінча похилив голову, начебто чекав на те, щоб над ним здійснився жорстокий вирок.

  Сонька підхопилася зі стільця і схвильовано забігала по кімнаті. Потім рвучко зупинилася перед Гінчею. Нахилилася, зазирнула йому у вічі і запитала:

  - Ти, справді, кохаєш мене?

  - З того дня, як ми поцілувалися на вежі, – запевнив він.

  - Я теж так і не змогла забути той поцілунок, – призналася Сонька. – І увесь час картала себе за те, що проявила слабкість. Що було б, якби нас хтось побачив?

- Ми маємо бути обачними...

  Голос Гінчі прозвучав незвичайно хрипко, бо Сонька тим часом відштовхнула легкий шаховий столик та присіла йому на коліна.

  - Поцілуй мене, мій вірний лицарю, – прошепотіла вона, обіймаючи його за шию.

  І він поцілував. Цього разу – з усією пристрастю, на яку був здатний. Сонька ледве віддихалася, коли поцілунок перервався. Промовила здивовано та радісно:

  - Мене ніхто і ніколи не цілував так!

  - Мені ні з ким і ніколи не було так добре, як зараз, – відповів Гінча.

  - Я знаю, що не повинна цього робити. Мій обов’язок – дбати про честь короля, який взяв мене за дружину. Але... Тільки Господь Бог знає, як мені важко, – вона знову посумнішала.

  У Гінчі опустилися руки. Він зовсім забув про короля. І тільки після слів Соньки згадав і про свою васальну клятву вірності, і про кару, що чекала на того, хто збезчестить дружину або доньку сюзерена.

  Сонька все ще сиділа у Гінчі на колінах, але вже не линула до нього, не пестила його волосся. Вона згорбилася, начебто на плечі їй давив важкий тягар.    

  - Я одружилася з великим королем та героєм, а жити доводиться з живим чоловіком. З немолодим чоловіком з дивними звичками та повним ротом гнилих зубів. А мені так хочеться спізнати любов... – простогнала вона крізь зуби.

Гінча мовчав, похиливши голову. Його рука притримувала її за стан.

  - Чому я не вийшла заміж з кохання? – вона гірко усміхнулася. – А хто нас, дівчат, питає? На кого вкажуть родичі, з тим ми і повинні одружитися. То лише напоказ ми начебто маємо власну волю. А насправді ні. А коли вже посватається сам король...

  - Якби я міг втішити вас... – палко прошепотів Гінча.

  Він теж втрачав голову від пристрасті та ніжності, що охопили його. І навіть не думав, що ризикує насправді залишитися без голови, якщо їх побачать.

  - Зроби це, – попросила вона.

  І знову були незліченні поцілунки, жадібні, пристрасні, нескінченні. Сонька віддавалася коханню, але про себе вагалася: чи варто робити останній крок? Все залежало від неї. Навряд чи Гінча наважився б затягнути її у ліжко. З королевами не поводяться, як зі звичайними жінками.

  - Зніми обладунок. Він робить мені боляче, – поморщилася Сонька, перериваючи поцілунок.

  Гінча з готовністю кинувся розстібати шкіряні ремені, які з’єднували пластини обладунку.   

  - Не тут, – зупинила його Сонька. – У опочивальні. Ходімо.

  Вона взяла Гінчу за руку і повела до опочивальні. Зачинила за собою двері на засув. Скинула соболину шубу і залишилася в одній сорочці. Сіла на край ліжка і спостерігала, як Гінча скидає з себе обладунок, зроблений з пластин, та шалик з колечок, що захищав горло та груди.