Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

виснажував японців, а мені казали, що так не можна. Потім іще сказали, що я не можу командувати батареєю, бо не артилерист. Я запропонував скласти іспит, я ж знав більше, ніж артилеристи! На іспиті мене завалили, бо я не зміг написати нормативи розгортання і згортання батареї. Навіщо мені їх було знати, якщо я робив це швидше за всіх? Але мене відправили у тил, я мусив закінчити прискорені курси підготовки офіцерів-артилеристів. Поки повернувся, війна вже закінчилася. Я вважаю, що це була помилка. Велика помилка государя, який змирився з поразкою. Так, я розумію, почалася та клята революція, страйки, бунти і все інше, але Росія мусила продовжувати війну. Ми багато чого навчилися на поразках, армія була підготовлена значно краще, а виснажені японці вже забували про свої перемоги. Ми мусили атакувати і вигравати. Але замість цього підписали ганебний мир.

Невдовзі я став полковником, мені запропонували очолити окремий Сибірський артилерійський дивізіон. За рік я зробив його найкращим в імперії. Ми не вилазили з навчань, я вчив офіцерів брати відповідальність на себе і вирішувати на місці, а солдатів — розуміти логіку артилерійського бою. Мене знову нагороджували, Великий князь Сергій Михайлович під час поїздки до Сибіру тиждень провів у дивізіоні, виїздив із нами на стрільби, високо оцінив підготовку і запросив доповіді з переозброєння армійської артилерії. На жаль, доповідь відкинула Військова Рада, у якої були свої погляди на те, хто мусить постачати нові гармати. Розчарування від цього, а головне від мирного життя призвело до того, що я знову почав грати у карти. Мені був потрібен ризик, і отримати його я міг лише за картярським столиком. Іноді я вигравав, іноді програвав, але завжди тримався межі, аж поки одного разу не зірвався. І програв усю касу дивізіону. Велика сума, погасити яку я ніяк не міг. Викриття було неминучим, а за ним і суд. Я хотів застрелитися, а потім вирішив знайти собі якусь останню війну і там уже накласти головою. Переодягся у цивільне, доїхав до Владивостока, там підпільно сів на корабель, що ішов до Шанхая. У Шанхаї вирішив сісти на перше судно, яке побачу, коли зійду на берег. Це був пароплав до Канади. Канада? Ну, нехай буде Канада. Грошей на квиток у мене не було, але я зміг влаштуватися кочегаром.

Ми попливли і невдовзі потрапили у страшенний шторм. Мене скинуло з койки, я виліз із трюму. Зазвичай кочегарам не можна було підніматися на верхню палубу, але зараз усі пасажири блювали по каютах, тож я нікому не заважав. Дивився, як хвилі розміром із пагорб накочували на наш пароплав, що тремтів своїм важким металевим тілом під їх ударами. Нас кидало, наче тріску, і я подумав, що було б непогано, якби корабель потонув і забрав би мене грішного, непридатного до звичайного людського життя. Звісно, я мріяв про смерть на війні, але й океанська безодня мене влаштовувала. Я стояв у кутку, схопившись руками за бильця, пароплав нахиляло то в один бік, то в інший, капітан намагався утримати корабель перпендикулярно до хвиль, але це йому не вдавалося. Я згадав, що ми були посеред океану, за сотні миль до найближчого берега...

Невдовзі мала початися моя зміна у трюмі, але я не пішов, бо не хотів померти в тому пеклі. Сховався під шлюпкою і чекав, чим закінчиться двобій людини та природи. У пароплава були шанси витримати шторм, але у вирішальний момент вийшли з ладу двигуни. Спочатку один, а потім і другий. Капітан втратив можливість керувати кораблем, і невдовзі дві великі хвилі поспіль перевернули нас. Я стрибнув у воду. Вже там скинув одяг. Наступні години я бився у воді. Ну, тобто дуже жити я не хотів, але мені стало цікаво, скільки я витримаю. Це була своєрідна війна з надпотужною стихією. Війну я любив, тому бився у хвилях до останнього. Цілу ніч. Виснажився страшенно, в ногах почалися судоми, але шторм потроху стихав. Хвилі почали заспокоюватися, небо очистилося, стало видно місяць. А вже коли світало, я побачив неподалік шлюпку. Підплив до неї. На дні спали покотом люди. Не знаю, можливо, якби вони не спали, то не пустили б мене на борт. Але цілу ніч вони билися зі штормом, тримали шлюпку, вичерпували воду. Там було двоє матросів і семеро китайців, пасажирів третього класу. Коли прокинулися, то мою появу сприйняли без особливого ентузіазму, але що їм було робити?

Матроси були канадцями, з ними я балакав англійською. Вони сподівалися, що невдовзі нас підбере який-небудь пароплав. Але минув день, потім другий, третій, а пароплавів не було видно, навколо був лише океан без жодних ознак суші. Хотілося пити, китайці спробували морської води і потім дристали. Канадці запропонували мені вбити найтовстішого з китайців, кров випити, а м’ясо зав’ялити і їсти. Здається, у китайців були схожі плани щодо канадців. Ситуація загострювалася. Ви навіть не уявляєте, Іване Карповичу, як швидко людина перетворюється на звіра в умовах голоду та спраги, та ще й у замкненому просторі шлюпки. Китайці зібралися на кормі, канадці на носі, я був посередині, не пристав ані до тих, ані до інших, і побоювався, що вони можуть мене вбити. Якось уночі до мене підліз товстий китаєць, він був головним. Показав на дівчину, здається, його дружину. Жестами запропонував мені отримати її, якщо я допоможу вбити канадців. Китайців було більше, але канадці були дебелими хлопцями, досвідченими у портових бійках. Тому був потрібен я. Про те саме просили канадці, знов обіцяли ту китаянку. Я не хотів допомагати ані тим, ані іншим, бо після того як приберуть один одного, неодмінно візьмуться за мене.

Ми прожили ще день. Без води та їжі. На спекотному сонці, від якого ніде було сховатися. Жодних пароплавів і надій на порятунок. Тоді канадці схопилися за ножі. У китайців зі зброї був лише уламок весла. Але китайців було більше. Вони обсіли канадців. Крики, кров, я багато чого бачив на війні, але такого осатаніння — ні. Зарізані китайці падали у воду, одному з канадців веслом пробили голову. Іншого виштовхнув за борт я, бо мені не хотілося залишатися у шлюпці з озброєною людиною, розпаленою вбивствами. То я підібрав ніж убитого, і коли матрос спробував залізти на шлюпку, зарізав його. Зняв із матросів і китайців одяг. Почув стогін. Виявилося, що та дівчина, яку мені пропонували, жива. Тільки поранена. Я скинув тіла мертвих за борт, із одягу вбитих зв’язав щось схоже на намет,