Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

спритні, наче мавпи, – неперевершені Ґанґ і Ґаруда», – згадав Богдан афішу. Двоє. Він і вона. У білих костюмах. Легкі й невагомі. Ніби два янголи. Лише не вистачало видимих крил. У тому, що невидимі таки були, ніхто не сумнівався. Але що далі, то більше ставали демонами. Вони таке виробляли під куполом, запалювали такі небезпечні трюки, що серце – навіть у чоловіків – ховалося під сидіння й, забившись до глухого кутка, довго не хотіло вилазити. І лише потім, несміливо спитавши, чи вже закінчилося, сяк-так поверталося до «попереднього місця існування». Хоч там і далі стривожено стукотіло.

Богдан завжди переживав за цих доконаних відчайдухів. Скільки б не дивився. Йому здавалося, що кожної наступної миті такий янголо-демон може зірватися з небезпечної висоти. Щоб полетіти назустріч смерті. Чи – якщо пощастить – інвалідному візку. Що краще не набагато. Він часто ставив себе на їхнє місце. І одразу ж перекреслював це. Таким страшним воно здавалося. Бо цього статися не могло. Він би нізащо, ні за які гроші (чи навіть і Флінтові скарби!), не подерся б туди, так високо. Бо ж чим вище забираєшся, тим вище падати. Аксіома, нехай йому грець!

Коли «білі одежі» закінчили, зал «викупав їх в оваціях». І справедливо. Виконали все бездоганно. Та Богдан мав свою версію. Просто більша частина людей (крім, мабуть, тих, що «прийняли на груди») так бурхливо дякувала. Бо закінчилися їхні переживання-хвилювання. Краще вже дивитися на левів. Навіть тоді, коли шибайголова з батогом пхає в гривасту пащу свою нерозумну голову. Єдину й останню. Але хижаків у програмі не було. Із тварин сьогодні – мавпочки, голуби та собачки. І це, певно, на краще…

…Дресирувальниця «різнокольорових» пудельків Айжана – висока статна молодиця із шикарними стрункими ногами – лагідно примушувала їх виконувати найдивніші свої забаганки. І білі, коричневі та чорні симпатичні створіннячка слухалися повелительку в усьому. Вони прострибували в кільця, з легкістю виконували акробатичні фігури, гралися в довгої лози, каталися на довгоногому «коні», роль якого виконував великий німецький дог. Ці милі невеликі песики здавалися іграшковими. І їх усіх оця симпатично-сексапільна чаклунка завела ключиками перед виходом на арену. Та ось білий і пухнастий малючок не зміг застрибнути на «коня». І тут жінка гнівно крикнула на нього. У Лисиці зразу впала полуда з очей. І чарівна Айжана вже не здавалася такою красунею. І почали закрадатися думки, що робить вона все це лише для того, щоб заробити гроші. А не через любов до мистецтва. І, коли ніхто не бачить, вона знущається з цих симпатюльок, ніби Карабас Барабас зі своїх дерев’яних ляльок. І часто б’є…

…Клоуни Дюк і Дик (один із них – вельмишановний конферансьє) в різнокольорових перуках та з поролоновими носами, – як завжди, показали, що це – найважча циркова професія. Вони встигли й на різних інструментах пограти, і пожонглювати табуретками й кухонним посудом, і політати ареною на моноциклі, а на завершення показали: до всього ще й займаються карате. Бо як би ще вони могли так високо ноги попіднімати й позбивати ними з голів одне одного поролонові яблука? Майстри на всі руки, що й казати. І ноги теж. Та й голови хлопці мають недурні. Самі ж усе це попридумували. І веселять народ…

Лисиця стежив за ареною впівока. Його мало хвилювало, що там. Його казка «казалася» праворуч. І в душі.

…На арену вийшов метальник ножів. «Айвен Вуєнс!» – оголосив перед цим Дик. Усі мали впізнати в ньому римського легіонера. Впізнали. За ним з’явився асистент – хлопець середнього зросту з довгим волоссям. Одягнутий «під єгиптянина». Метальник поставив асистента до широкого й високого дерев’яного прямокутника білого кольору. Узяв із блискучого прозорого столика ножа. Продемонстрував гостроту. Публіка затихла. Навіть завмерла. І прикипіла до дійства. Під барабанний дріб метальник прицілився й кинув. Ніж летів півсекунди й застряг, пружно похитуючись, біля лівого вуха нещасного асистента. Зал вибухнув оплесками.

Олена притиснулась до Богдана. Того прошив струм. І заволодів усім тілом. А красуня заплющила очі й захотіла заховатися «в кавалерові». Навіть заритися. Хоча б до закінчення номера. Гм… Не дуже схоже на «капітана міліції, старшого слідчого». Більше личить просто дівчині. Шикарній і без службових метеликів у голові. Стоп! Точно! Так вона саме такою й була.

Правду кажучи, Лисиця теж захвилювався. У живу ж людину смерть кидають. Але – не показував цього. Він тут і зараз – як вождь. Навіть більше – засновник прароду. Має бути прикладом. Спокоєм і витримкою «во плоті». Такою собі точкою відліку. З якої починається все.

Та коли все закінчилося «без жертв», у Лисиці ніби камінь із серця впав. Хух! Живий цей «єгиптянин». Хоч нерви й полоскотали добряче. Але метальник і не думає заспокоюватися. Цей жорстокий і безжалісний персонаж уже бере новий ніж. Новий шматок смерті. Знову показує, який він гострий. Знову барабан звучить у вухах, мозку, серці, жилах, п’ятах, сидінні, стовпах, канатах, тканині шатра. Олена заплющує очі і стискає Лисицину руку. Впивається наманікюреними нігтиками. Але професор того не відчуває. Усе окупував барабан. Клята штукенція… Швидше б уже…

Ще мить – і знову розрядка. Гострий ніж запружинив біля правого вуха «єгиптянина». Який і оком не змигнув. Стояв спокійно, ніби його просто фоткали. Оце витримка. Як у скелі.

А нещадний метальник не спиняється. Він показує третього ножа. Такого ж довгого. Такого ж тонкого. Такого ж гострого. І знову барабан. І знову цілиться. І знову гільйотиною по відчуттях. Нехай йому абищо! «Пташку шкода!» А раптом схибить? І ніж запружинить у лобі. Чи ще десь… Ух, адреналін!!!!

Тонка металева «стріла», зробивши кілька миттєвих обертів, стрімко вп’ялася над головою відчайдуха. Зал ахнув. Майже заглушивши барабан. Одразу ожили динаміки. Розігнали страхи бадьорою мелодією…

Коли професор зовсім випадково повернувся ліворуч, зіткнувся з поглядами двох чоловіків, які замість того, щоб аплодувати й стежити за шоу, тупо свердлили очима його з Оленою. У Богдана тьохнуло серце. Нові «клієнти»? Шоу триває? Ого. Історія має продовження?

А можливі «нові клієнти», «обпікшись» об професора, миттю «перестрибнули» очима на арену. Хоча боковим зором усе ж кидали «косяки» у бік парочки. Лисиця завмер. Дивився на дійство, тримав Оленину руку, але думки роїлися про інше.

«Хо-хо, – почало розганятися професорове серце, ніби хтось його штовхнув із тарзанки, – нові “пастухи”? Чи це лише Оленині знайомі? Колеги? Або й просто звичайні роззявляки, що витріщилися на красиву тьолочьку? А ти просто згущуєш барви. Кіпішуєш… Гм… Ось зараз. Можеш наводити хоч сотню відмазок, а інтуїцію не обдуриш. Вона ж “чуйка”. І хлопці ці явно не прості. “Шанувальники циркового мистецтва”. Шито все ж білими нитками»…

Коли закінчилася вистава, Лисиця із супутницею попливли за течією. За кілька повільних хвилин їх таки викинуло на вулицю. Тут дихалося легше. Хоч і відчувалося, що осінь чимчикує в зиму.

– Відійдемо трохи, – сказав Богдан Олені. – Тут багато машин і людей. Таксі заблукає.

– Ходімо!

Коли циркове містечко залишилося далеко позаду, зупинилися біля виномаркету «Поляна», що нависав з другого поверху над супермаркетом «АТБ».

– Нормальний орієнтир, – кивнув на магазин професор і дістав телефон. – Тільки я не знаю твоєї адреси.

– Київський проспект, 35, – серйозно сказала дівчина.

Богдан набрав номер таксі.

– Добрий вечір! Я б хотів замовити машину… Площа Конституції, 5 – Київський проспект, 35. Добре. Чекатиму.

Після цих слів професор прозрів. Повільно опустив телефон, не відриваючи погляду від Олени.

– Але ж це моя адреса. Мого готелю.

– Ти проти?

– Ні, звісно…

– От і чудово. А що сказали про машину?

– Зараз прийде есемеска.

Богдан продовжував гальмувати.

– Шикарно, – радісно мовила дівчина.

– Угу.

– Вистава сподобалась?

– Ага.

– Мені теж. Особливо гімнасти. Дуже талановиті.

– Еге.

– У тебе слова закінчилися? Чи акумулятор сів?

– Сів.

– Ти мене