Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Від слів батька в мене підкосилися ноги. Щоб не впасти додолу присіла в перше ліпше крісло. Почуте ніяк не вкладалося в мої голові, але ж чому? Я ще раніше відмітила, що Денис схожий з Івом та хто б міг подумати, що вони брати.

— Але як так? Ів один у сім’ї… — промовила, не впізнавши власний голос.

Батько втомлено потер перенісся.

— Олег був одружений двічі. Я і сам подробиць не знаю. Після зізнань тих аферистів вирішив дещо дізнатися про твою фірму. Ваша пропозиція найкраща, але обварившись молоком, дмухаєш вже і на воду. І як виявилося, Тарновський Денис змінював прізвище, бо в свідоцтві про народження він був Савченком. Співпадіння? Можливо, якби він не був майже копією мого друга в молодості. Знаєш, доню, я звик довіряти інтуїції, а ще більше звик перевіряти свої здогадки, щоб потім нічого не снилося.

Я мовчки слухала, не в силах владнати хаос в думках, а батько тим часом продовжив:

— Я зателефонував Олегу і прямо спитав: “Тарновський Денис Олегович часом не твій син?”

— А він? — прошепотіла я, бо від напруження пересохло в горлі.

— А що він? Підтвердив, а потім заметушився, мов чого запитую, і що трапилося. Так я йому і розповів все, що знав.

— І про мене розсказав?

— Звісно! Тільки, як про Софію Іскрицьку, підморгнув мені батько. — Він як дізнаіся, що у Вінниці асистентка його сина, то насів на мене, щоб я влаштував йому зустріч з тобою.

— А ти?

— А що я? Я ж йому не секретарка. У нього прекрасний шанс поспілкуватися з сином віч-на-віч, а не з його асистенткою. Хоча, я так зрозумів, що останній не бажає про нього знати.

Я згадала розповідь Інни Петрівни. Про те, як батько Дениса покинув їх з матір'ю заради коханки, і як хлопчик ріс в тітчиній сім’ї. Тож його почуття цілком зрозумілі.

— До речі, бачив сьогодні Іва, приїхав на кілька днів до батьків. Знаєш, він до сих пір не одружений, — промовив батько і з цікавістю подивився на мене.

— Тату, от хто-хто, а він мені байдужий, — обурено промовила.

— Та розумію… Ів після того, як ти втекла, заявився на ранок до батьків з якоюсь дівкою. Обоє були гарно на підпитку. Хлопець заявив, що вона кохання всього його життя і раз ресторан вже замовлений, то весіллю бути.

— О! Оце так номер! — вигукнула я, не приховуючи здивування. — А що дядько Олег з тіткою Ірою?

— Та що? Були в шоці! Савченко дав їм проспатися, в потім поставив ультиматум, що вони можуть кохати один одного скільки захочуть тільки без його грошей, тож недовго музичка грала.  Помикалися трохи в орендованій однушці та й розбіглися, а Ів подався світ за очі. Олег думав, що він одумається і повернеться, але марно. Я не знаю, де Ів взяв гроші — юристом він не став, натомість відкрив своє СТО в Києві. Охо-хо, — тяжко зітхнув батько. — Оце так, працюєш, стараєшся, думаєш, що діти продовжуватимуть твою справу, а вони порозлітаються хто куди…

Мабуть, це був камінь і в мій город, тож я вирішила змінити тему:

— Тату, то що з тендером?

Батько не відразу переключився, поринувши у свої роздуми.

— З тендером..? Ви виграли — це беззаперечно, але, щоб не сполохати замовника, ми з Савченком вирішили поки що переможцем об’явити Digital Systems. Треба виграти кілька днів. І ще — тобі краще повернутися до Києва. Нехай ваші юристи готують договір, підпишемо, коли все владнається.

— Дякую! — емоційно вигукнула.

— За що? — розгубився тато. — Ця перемога була очевидною.

Я підійшла і обняла його.

— За все, дякую! І передусім за те, що ти в мене є!

Батько розчулився і міцно стиснув мене в обіймах.

— Моя дівчинко! Звісно, я в тебе є, куди ж мені подітися! — прошепотів він, торкаючись подихом мого волосся.

Наступного дня я зазбиралася додому. Мама вмовляла мене залишити Матвійчика на все літо, тим більше, що він і сам не хотів їхати від дідуся з бабусею.

— Доню, ну подумай, в тебе ремонт, потім переїзд, вся ця ситуація навколо твоєї фірми… Нехай дитина буде осторонь всього цього. А ти до нас приїдеш, коли зможеш.

— Мамо, я не знаю, ну день-два, але, щоб не бачити сина так довго!.. 

— Ну хоч на місяць залиш онука, ну порадуй нас з татком!

З важким серцем я погодилася, але зауважила, що в будь-який момент приїду і заберу Матвійчика додому.

Коти звісно теж залишилися в багатому селі біля свого маленького господаря. “Мабуть, Тарновському прийдеться завести собі нового пухнатого друга,”— подумала, всміхнувшись.

Дорогою я забрала Юрія Андрійовича, який радо погодився їхати зі мною. Краще б він повертався потягом! І хто мене тягнув за язик. Заступник своїми незручними запитаннями мене замучив вкрай. А як це ми виграли? А чого? А як же конкуренти? Я намагалася якомога лаконічніше відповідати, щоб не сказати лишнього. Але ж поруч зі мною був технар, якому потрібні були подробиці, тож питання сипалися по колу. 

В кінці кінців я не витримала і зупинилася на узбіччі.

— А чого ми зупинилися? Щось трапилося? — сполохався Юрій Андрійович.

— Трапилося! —буркнула я і на мить поклала голову на кермо.

Він вискочив з автівки і почав бігати навколо неї. Спочатку перевірив колеса, потім заглянув під капот, щось там зашарудів. Для чогось ще відкрив багажник. Не знайшовши причини зупинки, сів знову в салон.

— Все наче справне, — розгублено промовив заступник і розвів руками. — Нічого не розумію!

— Юрію Андрійовичу, справа не в машині, а у вас! Давайте домовимося, що я включу зараз музику і ми їхатимемо мовчки. Ви відволікаєте мене від дороги, а на всі ваші запитання вам відповість Тарновський.

— Га? — не відразу второпав чоловік. — А-а, зрозумів, добре. 

Він скоріш за все образився, бо насупився і відвернувся, споглядаючи пейзажі за вікном. А мені цього тільки й треба було. “Слава Богу, замовк!”

Я добралася додому вкрай втомлена. Хотілося просто сісти в м’яке крісло і відключитися, але ж у мене були робочі обов’язки.