Читати книгу - "Божественна комедія"

Раптово хтось сказав, і я здригнув,

Мов звір, що чує раптом брязкіт зброї.

136 І зір на того, хто питав, звернув, —

Як в горні, склом розжареним надміру

Й розжевреним металом, враз сяйнув

139 Той хтось, що мовив: «Ясного ефіру,

Сюди пішовши, певно сягнете.

Іде сюди, хто прагне йти до миру».

142 Він засліпив мене, і, мов на те,

Щоб сказаному підкоритись, очі

Одвів назад на двійко я святе.

145 І, наче вдосвіта вітрець лоскоче

Траву і ніжні квіти на землі

І ледве в гарних пахощах шепоче,

148 Такий відчув я повів на чолі

І вчув, як од легкого колихання

Тонку амброзію, чутно в крилі,

151 Й почув: «Блажен, у кому пожадання

Солодких страв не може затулить

Високого до неба поривання,

154 Хто їсть, аби лиш сили поновить».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

1 Додержуючи вічного закону,

На небесах меридіан здали

Тельцеві сонце, ніч же – Скорпіону.

4 Отож, мов той, хто вдень чи серед мли

Іде, не спинений припоном жодним,

Бо пильні справи в мандри потягли, —

7 Крутими сходами один за одним

Так рушили ми швидше, без розмов

Проходом тільки одному свободним.

10 І як малий лелека, що готов

Злетіти, крила розправля й, лишати

Гніздо страхаючись, склада їх знов, —

13 Жадавши знать, як тільки міг жадати,

Я врешті рух зробив після вагань,

Як той, хто мову хоче розпочати.

16 І хоч спішили ми на вищу грань,

Мій добрий батько вимовив: «Стріляй-но,

Бо вже натяг ти лука запитань».

19 Я, осмілівши, рот розкрив негайно

Й почав: «Як схуднуть так могли вони,

Коли усі тут не їдять звичайно?»

22 «Ти пригадай, як Мелеагр смутний

Згорав, аж поки головня згорала,

І знайдеш, – мовив він, – одвіт ясний.

25 Ще помізкуй, як рухами дзеркала

Рух віддають ваш, і уздриш гнучким

Все те, що мисль твоя твердим вважала.

28 Щоб край покласти сумнівам тяжким,

Он Стацій тут, – до нього я звернуся

І ліків ранам попрошу твоїм».

31 «Коли йому я при тобі візьмуся, —

Той мовив, – говорить свої слова,

То лиш слухняністю з вини звільнюся. —

34 І він почав: – Як в тебе голова

Це слово, сину, сприйме й заховає,

Тоді її осяє мисль нова.

37 Кров досконала, що не прибуває

До спраглих вен, неначе повний стіл

Усяких страв, а з серця випливає,

40 Творить нові тіла, в нім взявши сил,

Які частками тіло знову творять

Із крові, що беруть вони із жил,

43 Пливе туди, про що в нас не говорять,

А звідти в кров чужу іде вона,

В природний келих, де вони не спорять,

46 А змішуються: з них слабка одна

Й терпляча, друга ж – дійова і сміла,

Бо з місця досконалого зрина.

49 Вона й береться до складання тіла:

Згустить ту кров, яка рідка була,

І оживить усе те, що згустила.

52 Душею ставши, сила чимала,

Підхожа до рослини всім, крім того,

Що йде іще, а та уже дійшла,

55 Цілком подібна до гриба морського,

Теж має рух і почуття пізніш

Зростає й інше з зародків усього.

58 Так, синку, з серця батька йде повніш

І ширше розвиток дочки чи сина;

Про це природа дбає найпильніш.

61 Не знаєш ти ще, як стає дитина

З тварини, та схибнула в тайні цій

Мудріша й вченіша, ніж ти, людина,

64 Навчавши, буцімто в душі людській

Можливий розум не перебуває,

Бо там не місце здібності такій.

67 Відкрий же груди правді, що все знає,

І відай: мозок тільки і живе,

Як певну частку в зародку займає.

70 Радіючи на чудо це нове,

Рушій найперший їй вдихає духа,

Це вмістище для цноти життьове,

73 Який діяльне все вбирає, й руха,

І складує у душу – в те одно,

Що і живе, і дивиться, і слуха.

76 Поглянь, щоб дивним не здалось воно,

Як сонячне тепло, віддавшись грону,

Із соками його дає вино.

79 Коли ж у Лахезіс забракне льону,

Дух звільнить здібності із тіла вмить,

Людські й божественні, немов з полону.

82 Частина більша з них уже мовчить,

А пам’ять, розум, воля – від порогу

Враз починають в діянні гостріть.

85 Душа, мов чудом чуючи знемогу,

На берег падає, на той чи цей,

Уперше дізнається про дорогу

88 І йде між душ без м’яса та костей

У сяйві сили творчої живої,

Як і колись, серед живих людей.

91 І як вологи повне дощової

Повітря проти сонця розгорта

Розкішні різноколірні сувої, —

94 Повітря те, яке навкруг літа,

Бере той образ, що душа дарує,

Коли стоїть незрушна та густа.

97 Як полум’я за вогником слідкує,

Хоч де б він рухатися не хотів,

Так образ за душею скрізь прямує

100 І зветься «тінь», бо йде до всіх кутів

За нею; творяться таким звичаєм

Знаряддя зору й інших почуттів,

103 Так сміємось ми, так ми розмовляєм,

Так плачемо й зітхаємо в журбі, —

Та сам ти чув це, йшовши нашим краєм.

106 Тінь обриси свої міня собі

Як до бажань і порухів натури.

Це все й збудило подив у тобі».

109 Ми вийшли до останньої тортури,

Праворуч рушивши в прохід вузький,

І подивлялися вже не на мури,

112 Бо з кручі пломінь вилітав яркий,

З провалля ж дужий вихор виривався,

Гнав до стіни вогненні язики.

115 І кожен з нас по краю пробирався

Один по одному;