Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вест осушив склянку, підвівся й попростував на верхню палубу.

Голоси команди ще лунали над тихою гаванню, а ліхтарі на інших суднах уже згасали, полишаючи нас наодинці з рештками слабкого світла від свічок, а відтак і їхні вогники розтанули в калюжках прозорого воску. Геміш вискубував рештки м’яса з гусячих кісток, а Вілла розтяглася на спині, розкинувши руки, немов лягла на поверхню води поплавати. Задивилася в небо й невдовзі вже заплющила очі.

Геміш жбурнув останню кістку в смітник і звівся на ноги.

— Я заступлю на першу вахту.

Пай з Остером залізли в гамак і скрутилися обійнявшись, а я пішла за Гемішем. Дерн лежав перед нами в тиші, місячне сяйво заплутувалося в димах, що здіймалися до неба з трьох димарів на таверні.

Зупинилася в проході, звідки через прочинені двері видніло світло з каюти Веста. На палубу лягла його тінь: просто під моїми ногами на дерев’яних мостинах промальовувалися кутасті обриси обличчя. Мить повагалася, поклавши руку на драбину, що вела на перехідний місток, відтак тихо прослизнула на шканці та спустилася до нього.

Вест стояв за столом, перед ним — відкоркована пляшка хлібної та склянка просто на пергаменті.

Я тихенько постукала й відчинила двері, він звів голову й випростався.

— Ти засмучений, — промовила, вийшовши на світло.

Довго дивився мовчки, тоді обійшов стіл і став переді мною.

— Це так.

— Сент пішов на угоду, Весте. І він її дотримається.

— Не це мене засмучує.

— А що тоді?

Він, схоже, замислився, як відповісти.

— На Звуженні все міняється. Зрештою, може, ліпше було б підтримувати з ним мир.

— Але ж так ніколи не матимеш волі.

— Знаю, — відказав він тихо.

Сунув руки в кишені. І раптом уявився геть юним. На мить мені здалося, як бачу: він гасає вздовж пристані в Серосі, як ті дітлахи, що ми їх бачили на Узбережжі.

— А ще… Гадаю, я завжди почуватимуся перед ним у боргу. Навіть виплативши все, що йому винен.

Намагалася не показувати здивування — одначе таке відчуття мені цілком зрозуміле. Ми нібито не мали бути винними комусь за щось, та це все попросту брехня, якою втішали себе, щоб почуватися в безпеці. А насправді ніде ми не в безпеці. І ніколи не будемо.

— Жоржина була моєю сестрою, — раптом мовив він, піднявши білий камінець, що лежав на кутку столу.

— Що? — ледь видихнула я.

— У нас із Віллою була сестра, яку звали Жоржиною. Вона померла в чотири роки, поки я був у морі. — Тепер його голос лунав боязко. Сторожко.

— А що сталося?

— Та сама недуга, що вбиває половину населення на Узбережжі. — Вест прихилився до столу, зіперся руками на край. — А коли Сент дав мені судно, то назву дозволив обрати самому.

— Співчуваю… — прошепотіла я.

Ось що Вест мав на увазі, кажучи, що у Вілли було більше шансів на судні, аніж на Узбережжі. Саме тому він ризикнув і своїм, і її життям, сховавши сестру у вантажному трюмі, сподіваючись на те, що капітан її візьме.

У тісній каюті запала важка тиша, від якої я ніби вгрузала в підлогу. Він не просто зізнався мені, що

мав сестру. За цими словами стояло дещо більше.

— Із першого ж дня, що вийшов під його вітрилами, я махлював із гросбухами, одначе ніколи йому не брехав.

— Як це? — Я спантеличено намагалася дотямити, що він має на увазі.

— Коли ми останнього разу були на Совані, я за наказом Сента підпалив склад одного купця. Він був хорошою людиною, от тільки працював на збагачення іншого дільця, тож Сентові знадобилося перекрити тому канал постачання. І той втратив усе.

Я позадкувала на крок, позираючи на нього.

— Що відбувається? Що це ти робиш?

— Відповідаю на твої запитання.

Мені перехопило дух: він вдивлявся просто мені в обличчя, і його очі зеленіли так яскраво, наче були вирізьблені з найліпшого серпентину.

Вест поклав камінчик назад і випростався.

— Що ще ти хочеш дізнатися?

— Не треба. — Я заперечно похитала головою. — Якщо розповіси щось, то боятимешся мене.

— Я вже тебе боюся… — Він ступив на крок ближче. — Перший капітан, із яким я працював, бив мене, піймавши десь у кутку корабля. Щоб вижити, я ловив і жер щурів, бо він не годував Узбережних Волоцюг, які на нього гарували. Каблучка, яку ти віддала за кинджал, належала моїй матері. Вона подарувала її мені, коли я вперше вийшов у море. Якось, коли ми голодували на Узбережжі, я поцупив для Вілли шматок хліба в чоловіка, котрий помирав, — і сказав, ніби випросив у пекаря, адже боявся, що їй цей кусень не полізе в горло. Мене досі мучить провина, утім, я міг би вчинити так знову. І не раз. Єдине, що мені відомо про мого батька, — його, здається, звали Генриком. Захищаючи себе, чи рідних, чи команду, я вбив шістнадцятьох.

— Весте, годі!

— І я покохав тебе, мабуть, відтоді, як ми вперше кинули якір на Джевалі. — Раптом він щемко всміхнувся, втупившись у підлогу, і зашарівся, немов шкірою з-під коміра сорочки здіймалася пожежа.

— Що?.. — Вдих сіпнувся мені в грудях.

Та його усмішка посмутнішала.

—Відтоді я згадував тебе щоденно. А може, і щогодинно. Рахував час до повернення на острів, і втягував нас у шторми, яких міг би уникнути, позаяк боявся, що ти прокинешся, а нас немає. Не хотів, щоб тобі доводилося на мене чекати. Ніколи. Боявся, що ти вирішиш, ніби я не повернуся.

Вест трохи помовчав.

— Я пішов