Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Озирнула купців за ятками, відшукуючи когось, хто мав рідкісні зразки й не став би надто дивуватися дівчині, що продає таку цінність. Помітивши одного з великим зеленим берилом на долоні, підсунулася до нього, дослухаючись, що пропонує. Той запропонував чесну ціну, не надто прискіпуючись до каменя, а коли жінка, яка його спродала, відійшла, поклав покупку до скриньки під замок.

— Прошу? — буркнув, навіть не здійнявши на мене очей.

— Хочу продати чорний опал, — поклала камінь на прилавок і розвернула, притиснувши пальцем із загостреного краєчка.

— Чорний опал, кажете? — Купець сперся на кришку й окинув мене поглядом. — Не траплялися мені чорні опали на Звуженні вже кілька років.

— Це з мого спадку, — сказала і всміхнулася сама до себе, позаяк це таки була правда.

— Гм-м! — Чоловік розвернувся, вийняв зі скриньки й установив на столі спеціальну лампу. — Подивімся-но.

Купцям, що спеціалізувалися на коштовностях, потрібні такі інструменти: не всі ж бо здатні відчувати камені, як я. Вони не розуміють їхньої мови світла й трему, не знають, як розкривати їхні таємниці. Колись у Гільдії коштовностей було чимало знавців. А тепер більшість купців — пересічні люди з хитрим приладдям.

Я глибоко вдихнула, роззирнулася, взяла з прилавка опал і поклала на дзеркальне скло. Це найбільший із чорних опалів, що мені довелося бачити, і за лічені секунди навколо це помітять.

Купець зиркнув на мене з-під кущастих брів, а я намагалася прибрати якомога байдужішого вигляду, сама ж переживала: а що, як я його недооцінила? Проте пан мовчки вмостився на табуреті та запалив ґніт.

Крихітне полум’я відбилося від дзеркальної поверхні, і світло пролилося крізь чорний опал, наповнивши весь чорнильно-чорний камінь і приховані всередині відтінки. Спалахи червоного, фіолетового й зеленого затанцювали, ніби духи в темряві, здавалося, їхні обриси звиваються, наче живі.

— Ого, ого… — промурмотів купець, поволі повертаючи камінь; його лице аж спалахнуло під світлом. — Спадок, кажеш?

— Так, — спокійно відказала, схилившись над столом.

Він вочевидь не повірив, але й сперечатися не став. Загасив світло і затулив камінь долонею, коли хтось проходив повз нас.

— Двісті п’ятдесят мідяків, — мовив стиха.

— Згода.

Той примружився: достоту підозріло швидко я погодилася. Дістав із ременя набитий гаман, і ще один — із зачиненої шафки й поклав обидва переді мною.

— Тут дві сотні.

І ще один, менший, — із ременя.

— А тут іще п’ятдесят.

Забрала всі три, сунула у внутрішні кишені. За вагою, схоже, усе правильно. Перераховувати — задовго, а часу обмаль. На іншому боці складу Пай із Вестом уже чекали на мене за дверима, що виходили на пристань.

— Не знаю, що ти задумала, але будь обережна, — прошепотів купець і простягнув долоню.

Потиснула її та пірнула назад у прохід, випустила дух, що несвідомо тамувала весь цей час. Дійшла до Веста — і ми занурилися в ранковий туман.

— Усе гаразд? — кинув Вест через плече, зачекавши, поки порівняюся з ним.

— Усього спекалася, — видихнула у відповідь.

Метод спрацював. Справді спрацював.

Усміхнулася в шарф, знову насунула каптур. Завидніла «Жоржина». Ще трохи — і буде їй воля.

Роздiл сороковий

Бриз погойдував відблиски світла на свічниках, білий віск скрапував на палубу між нами, мов дощик. Остер постановив посеред імпровізованого столу цілу запечену гуску, Вілла заплескала в долоні й присвиснула. Простягнула відламаний кусень хліба, умочила в сік на дні таці, а хрустка золотава шкірка все ще гаряче шипіла.

У горщику навпроти мене парували сливи, притомлені в меду з корицею, поряд викрашалися головка гострого сиру, викладені рядком пироги з копченою свининою, засмажені до хрусткої скоринки. Пай навіть сходив до перекупника та приніс набір розписаних уручну порцелянових тарілок і справжні срібні прибори. Усе це ми розклали під нічним небом, що лило на нас ізгори зоряне світло.

Від ароматів рот наповнився слиною, а в шлунку занило. Усі задивилися, як Остер розбирає гуску та кладе мені на тарілку два медальйони. Пай розливав хлібну й плеснув мені так щедро, аж перелилося на палубу, а я тимчасом вицупила з горщика сливу.

Вест сів поруч, відламав кусень хліба та вручив мені. При цьому його пальці торкнулися моєї долоні, і в мені спалахнув знайомий жар, проте капітан, не зводячи очей, потягнувся через стіл по пляшку.

— Хочу виголосити тост! — Вілла здійняла склянку, і у відблиску свічок та засяяла в її руці, немов величезний смарагд. — За наш

«нещасливий талісман»!

Я засміялась, усі потягнулися цокатись, відтак одночасно перехилили хлібну одним духом. Вілла поплескала по палубі обіч себе (очі їй сльозилися), і я відламала кусень сиру та пожбурила в її бік. Та відхилилась і спіймала його зубами, усі загукали «Браво!».

Відтак схилилися над тарілками, у паузах між куснями чувся сміх, і ніхто навіть не зважав на розкладені поряд із кожним тонкої роботи виделки та ножі. Вітер негучно гудів, торкаючись тугих вітрил, а я, зиркнувши в тарілку, відламала маслянистий підсмажений окраєць пирога й поклала в рота.

Хотілося зупинити час і лишитися тут, слухаючи, як співає Геміш, і дивлячись, як усміхається Вілла. Остер сплів білі пальці з Паєвими, підніс до губ і поцілував. Сидячи пліч-о-пліч, вони були мов вугілля й попіл. Мов темний онікс і слонова кістка.

Вілла підсунула мені ще одну повну склянку й підвела погляд на вітрило, що лопотіло над носовою частиною. На теплому вітерці майоріло й закручувалося біле парусинове крило зі знаком «Жоржини».

— А чому «Жоржина»? — поцікавилась я, укотре перелічивши промінці зірки. — Чому корабель назвали «Жоржина»?

Погляд Вілли перепурхнув на Веста, який відчутно напружився обіч мене. Решта жували далі, ніби й не почули запитання.

— Як гадаєш, що він скаже? Коли ти виплатиш борг? — Геміш вирішив змінити тему і звертався до Веста, відклавши обсмоктану кістку.

— Не знаю. — Вест відповів уривчасто, а на обличчі, освітленому свічкою, тепер виднілася втома.

Після пірнання в Тенетах від солоної води його хвилясте волосся пересохло.

У нас усе вийшло. Ми дісталися «Жайвора» й наповнили скарбницю монетою, та він усе одно журився.

І