Читати книгу - "Автохтони"

йому, нашому архівісту, здається, що він щось намацує. Оскільки, розумієте, спочатку в Пітері, а потім у Москві якийсь час подвизався якийсь У. Вертіго, і хоча саме цей У. Вертіго себе нічим особливим не виявив, але був якось пов’язаний з «Бубновим валетом», а рукопис, який наш архівіст отримав, саме й був підписаний цим самим У. Вертіго. Й оскільки рукопис був видрукуваний на машинці, і до того ж відносно нещодавно, то з усього витікало, що знайшлися спадкоємці й ці спадкоємці хочуть зв’язатися… А це означає, там є ще щось, архів, зокрема, листування, зокрема, зі Штайнером, і навіть, здається, з Білим, і начебто ці спадкоємці готові йому уступити й просять не так уже й багато, але якомога швидше. А це початок дев’яностих, і грошей в інституті нашому архівістові вже майже не платять, він намагається вибити якийсь грант, але це справа довга, а спадкоємці кваплять. Так що він збирає все, що є в домі, знімає з книжки та їде… І приїздить сюди, і зупиняється в «Піонері», позаяк грошей на готель у нього, ясна річ, немає. А за кілька днів телефонує додому по міжміському. Матері не було, взяв слухавку я. Він говорив дуже збуджено, я майже нічого й не зрозумів. Щось про нову людину, про музику сфер. Чому про музику, спитав я, до чого тут взагалі музика. Авжеж. «Смерть Петронія». Опера. Постановка. Говорив: почекай, от я приїду, і… Ти випив, спитав я, він взагалі-то не пив практично. Він сказав, ні, й засміявся, дивно… Боже мій, сказав він, цей Вертіго, ти уявляєш! Я говорив із ним, він тримає в долонях таємницю… Чому ви сіли до того трамвая, Вейнбауме?

– Випадково, – сказав Вейнбаум і потер долонькою об долоньку. – Цілком випадково.

– Я здогадуюся, що було потім, – сказав Костжевський. – Він більше не телефонував. Він узагалі не повернувся.

– Так. Мати додзвонилася сюди, в поліцію, вони кажуть: приїздіть, подавайте заяву. А як, куди? В нас ані копійчини, він вигріб усе. Всі наші знайомі… ну, такі ж злиденні. Ну, вона, чесно кажучи… не дуже засмутилася, між ними була незлагода останнім часом. Із «Піонера» зателефонували. Речі залишилися, вам надіслати? Що надіслати: дві сорочки та капці?

– Рукопис він, звісно, вивіз тоді із собою? І конверт, в якому його надіслали? Зі зворотною адресою?

– Так. А потім надійшов лист. Судячи зі штемпеля, він відправив його того самого дня, як зник. Просто довго йшов, пошта тоді, ну, теж. Абияк. Дивний лист, сумбурний, знову про музику сфер і нову людину, про Грааль, я взагалі нічого не зрозумів. Мати тягала листа до міліції, до райвідділку, потім вони, здається, переслали його сюди із запитом, словом, він зник. Восени це було, а в квітні телефонують. Ви можете приїхати на упізнання? Але, розумієте, ми вам не радимо. Там мало що залишилося. Знайшли у посадці. «Підсніжники», вони їх називають. До речі, яка в нього група крові? Що значить, не пам’ятаєте? І так далі. Врешті-решт його визнали загиблим, є якесь правило.

– А далі все пішло шкереберть, – приязно сказав Вейнбаум. – Звичайна справа. Скільки вам було років?

– Тринадцять.

– Проблемний вік. І, певна річ, ніякої бар-міцви.

– До чого тут бар-міцва, – сказав він із відразою. – Я взагалі не єврей!

– Авжеж-авжеж, – погодився Вейнбаум, – хіба можна бути євреєм із таким прізвищем.

– Вейнбауме, йдіть до біса. Але ви маєте рацію, авжеж. Усе пішло шкереберть, і проблемний вік. З’явився вітчим. Здоровезний такий.

Пальці спробували самі собою зібгатися в кулаки, і він подумки сказав їм «ні».

– Ні, нічого такого. Просто нудьгар. Що він мене годує й одягає-взуває і взагалі, треба бути чітким пацаном, а я сиджу, читаю книжки. Від батька залишилося багато книжок, добрих, першовидань, з автографами. Він їх усі потім поцупив до букіністичного. Що він у моєму віці… Ну й так далі. Який там інститут! Призвали. Далі зрозуміло. Додому не повернувся. Одружився, розлучився. Винаймав якусь хату. Купив тачку. Бомбив. Кришував. Усе як у людей. Одного разу прокинувся. З похмілля. Знаєте, як буває, все паскудно, зовні паскудно, всередині паскудно, руки на себе накласти хочеться. Подумав, це все через нього, через Вертіго. Якби не він… ну перебулися б, потім пішли б гранти, тоді капіталісти раптом почали давати бабки, з доброго дива, я б вступив до інституту. Бувають такі розвилки, знаєте, фантасти їх люблять. І кіношники. Мовляв, увійшов не до тих дверей, і все пішло шкереберть. Але ж не я увійшов, мене заштовхнули. Силоміць. Не знаю, хто, але він є. Я можу його відшукати. Або його близьких. Зробити з ними те, що вони зробили зі мною. Я… не дуже нудно?

– Нічого-нічого, – чемно сказав Костжевський.

– Та ви ж, мій любий, справжній граф Монте-Крісто! Грізний, загадковий, мовчазний месник-інкогніто! – підбадьорливо вигукнув Вейнбаум і знову посовався на кушетці.

Напевно, Вейнбауму незручно було там сидіти, треба було звільнити йому крісло… Тим більше Вейнбаум там уже таку яму продавив, у цьому кріслі.

– Та годі вам. Я наближаюся до завершення. Музика сфер… Пішов до букіністичного, накупив книжечок, навіть трапилася одна батьківська, я впізнав її. Там я голу бабу намалював, на розвороті. Ух, він мені тоді врізав, вперше в житті, здається. Записався до бібліотеки. Срібна доба? О’кей, підняв літературу щодо Срібної доби. Спершу всілякі мемуари. Які ж вони були паскудники! Паскудники та позери. Зробіть нам гарно, блін. Стисла руки під темним серпанком… Я послав тобі чорну троянду у чарі… Гаразд. Підняв спеціальну. Праць багато було, всі відзначилися. Але Вертіго? Ані чутки, ані звістки. Мати викинула всі батьківські папери, коли переїжджали. Лише ця «Смерть Петронія», вірніше, тільки назва, більш нічого. Опера. Отже, треба підкуватися в музиці. Знов до бібліотеки. Почав ходити на концерти. До опери. Я немовби ставав тим, ким би став, якби… тільки це все маска, розумієте? Одна справа – ти мистецтвознавець і статейки пописуєш, інша – якщо тримаєш точку і продавчиню трахаєш у підсобці, а потім одягаєш піджак і йдеш слухати «Дітей Розенталя». Лайно, до речі, ці «Діти Розенталя». І зовсім уже зневірився, а тут ці мемуари Претора. Я за пошуком час від часу Вертіго пробивав, але марно, всілякі дурниці виплигують у величезних кількостях. Але так, ось Вертіго, ось «Смерть Петронія». І якийсь душок звідти тягне, тхнявий якийсь… Ось, власне, і все. Зібрався і поїхав.

– Ви все ще хочете вбити його? – з цікавістю спитав Костжевський.

– А це можливо?

– Гадки не маю. Напевно, можливо. Є традиція, врешті-решт.

– Яка ще традиція? Осиковий кілок? Срібні кулі?