Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

16 березня, 15.30

вул. Лісова

– Партнере, ти справжнісінький йолоп.

– Замовкни, Шарашко!

– Ну і страждай. Принести тобі зерняток?

– Забирайся геть!!!

– Чому ти не скористався нею? Чому, дурний партнере?!

– Іди, або я…

– Що ти? Ти вже нічого! Думаєш, вона оцінить твою самопожертву? Сумніваюся.

– Досить і того, що ти годинами тягнув із неї життєві сили!

– Вона не заперечувала!

– Але й не погоджувалася!

– Ну то запитав би. Упевнений, тобі вона не відмовила б.

– Мені не потрібне відновлення такою ціною! Ризики скачуть занадто швидко. Я вже не можу адекватно їх оцінювати.

– Поточний стан?

– Віктор – менше п’яти, ти – близько сорока, я – майже дев’яносто.

– Брешеш.

– Якби ж то, Шарашко! Коїться щось дивне. Мені потрібно триматися від неї подалі. Ще трохи – і прогноз перетвориться на пророцтво. Я не хочу, щоб вона померла.

– А я не хочу, щоб помер ти.

– Не смій! Не смій навіть думати про це! Я не пробачу тобі!

– Вибач, партнере.

***

16 березня, 17.00

вул. Зарічна – вул. Лісова

– Це трохи не за планом, – зауважила Віта, виявивши, що Віктор не поспішає бути відвертим.

– Вибирай, Аліно. В твоїх інтересах поквапитися.

Вона вибрала швидко – орієнтуючись головним чином на ціну, а не на технічні характеристики.

– Впевнена? – Йому покупка не сподобалась, і він не намагався цього приховати.

Совість занила, що й це – надто дорого як для подарунка, але Віта успішно заглушила її спогадами про клієнта номер п’ять. Там Тін потребує допомоги, а вона тут телефон вибирає! Бридко якось… Не по-людськи.

– Абсолютно, – кивнула і пішла до каси.

– Йди в машину, я заплачу.

Обман Віта помітила тільки коли вони від’їхали.

– Я хотіла не цей! – обурилася, побачивши в пакеті з фірмовим логотипом зовсім іншу модель – із тієї цінової категорії, на яку вона навіть не дивилася.

– Чому? – приголомшив запитанням Віктор.

Наскільки Віта встигла вивчити його характер, відповіді «Занадто дорого» він не стерпів би, а інших заперечень у неї не знайшлося.

– Не люблю чорний колір, – заявила тихо.

І дізналась, що набір змінних панелей додається. Всі кольори веселки, скаржитися нема на що.

– Вмикай уже. Я ж бачу, тобі є кому зателефонувати, – поквапив співрозмовник.

– А послуга, про яку ви говорили?

– Потім, Аліно. Все потім.

Два-три, три-два… Чомусь цей номер вгризся у пам’ять навічно.

Розмовляти з Шарашкою в присутності сторонніх здавалося донезмоги дивним, і Віта відвернулась до вікна, щоб створити хоч ілюзію усамітнення.

– Алло?

Вона ледь не впустила слухавку. Голос незнайомий – приємний баритон з легкою хрипотою. Такий з писклявою вороною не сплутаєш, як не старайся.

– А… Е… Шарашко?

– Землянко? Де тебе носить? Чому ти покинула Тіна?!

– Я не знайшла його! – Віта майже плакала. – Куди він подівся?

– Здогадайся! – прозвучало зло.

– Куди?!

– Ти знаєш нашу адресу.

Почулися гудки. Вона недовірливо глянула на екран, але зв’язок дійсно перервався.

– Хто такий Шарашка, Аліно?

– Ворона.

– Ти її загубила?

Віта відкинулась на спинку крісла і заплющила очі, сподіваючись, що сльози вгамуються самі собою.

– Мені потрібно на Лісову, – сказала, шмигаючи носом. – Будь ласка.

– Гаразд, – якось аж надто зговірливо погодився Віктор. – Самому цікаво побачити приручену ворону.

«Та облиш, тобі плювати і на тварин, і на людей!» – але, незважаючи на зневіру, вона була вдячна йому за мовчання.

На вітрове скло падали дрібні краплі дощу і стікали тонкими струмками, заважаючи огляду. Двірники працювали справно, проте Віта дивилась у бокове вікно, не бажаючи демонструвати почервонілі очі.

– Тут повернути?

Вона кивнула.

– Там можна припаркуватися. Спасибі, – додала після короткої паузи. – Ви мене дуже виручили.