Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Мені завжди подобалося дивитися на живий вогонь. Полінця в каміні тихо потріскували, а легкі іскорки злітали і повільно згасали.

Я розчісувала волосся і згадувала, як Дін сказав, що хоче створити нові спогади. Йому це вдалося. Впевнена, що тепер, лише подумаю про басейн, відразу ж згадаю, як ми з чоловіком там кохалися. Цього разу все було по-іншому. Він був зі мною таким ніжним і турботливим, ніби це була зовсім інша людина, яка не мала жодного відношення до тієї, що напала на мене у повний місяць.

Моє волосся трохи підсохло, і я почала повільно розстібати ґудзики на сукні. Зненацька наче мороз пробіг по шкірі, серце підстрибнуло і, здається, почало битися десь у горлі. Я виразно відчула чийсь погляд.

– Террі! – вигукнула злякано.

– Так, пані? – з'явилася на порозі служниця. – Ви щось хотіли?

– Так, хотіла б, – відповіла вже спокійніше. – Приготуй мені халат, будь ласка, і залишайся тут зі мною, поки я переодягнуся.

Якщо Террі й здивувалася моєму несподіваному рішенню скористатися її допомогою, то ніяк цього не показала. Вона лише кивнула і пішла до шафи, а я рушила до туалетної кімнати. Чомусь мені раптом здалося, що знімати одяг там – це гарна ідея.

Коли покоївка принесла довгий атласний халат темно-синього кольору, я вже була готова одягатися. Швидко всунула руки в рукави, старанно обгорнулася і зав'язала пояс. Вже збиралася вийти з туалетної кімнати, але на півдорозі зупинилася і повернулася до служниці.

– Террі, – почала я нерішуче і замовкла.

Останнім часом виявилося, що у мене з’явилася здатність іноді відчувати чужий погляд, хоча раніше такого ніколи не помічала. Можливо, що цього разу мені здалося, що хтось на мене дивиться, а можливо, і ні.

Тому вже впевненіше сказала:

– Террі, я хочу, щоб ти залишилася в моїй спальні на ніч. Накажи Кевіну передати через стражників на сходах, щоб надіслали когось замість тебе.

– Добре, пані, – спокійно відповіла кістлява охоронниця. – Зроблю все, як ви сказали.

Ми зайшли в спальню, і я відразу попрямувала до покоїв чоловіка. Хоча цього разу нічого незвичайного не відчула, все одно блискавично проскочила до суміжних дверей і в спальню чоловіка, як то кажуть, увірвалася на всіх вітрилах.

Дін якраз вкладався у ліжко. Побачивши мене, він сів і широко розкинув руки в запрошливому жесті.

Я миттєво опинилася біля ліжка. Стрибнула на нього і, скориставшись мовчазним запрошенням, занурилася в теплі обійми чоловіка. За що одразу ж отримала пристрасний поцілунок.

Потім Дін відсторонився та уважно подивився мені в обличчя.

– Щось трапилося?

– Наче ні, – відповіла я після паузи.

– Люба, ти вся напружена, як струна, – його рука ніжно торкнулася моєї спини і я здригнулася.

– Так, ану, негайно розказуй, що сталося!

Але що я могла сказати? Що в порожній кімнаті, де нікого, крім мене, не було, відчула на собі чужий погляд? Це ж якесь божевілля. Хто б міг там на мене дивитися? Стіни чи, можливо, картини?

Я кинула розгублений погляд на чоловіка.

– Тебе щось налякало? – поквапив він, не відводячи від мене очей.

– Можна і так сказати...

– Хто чи що? До тебе хтось приходив?

– Хто б міг приходити? Охорона стоїть біля дверей і на сходах... Можливо, це лише мої вигадки, але мені раптом здалося, що хтось дивиться на мене.

Дін напружився:

– Ти тоді біля вікна була?

– Ні, я сиділа біля каміна на підлозі.

– Дивно, – він потер підборіддя. – Це все дуже дивно.

Кордевідіон спустився з ліжка, накинув халат, взув капці й витягнув з кишені піджака, що лежав на стільці, сонячний камінчик, який продовжував світитися яскравим світлом. Переклав його у кишеню халата і попрямував до моєї спальні. Я негайно рушила за ним.

– Наталю, залишайся тут, – пролунало королівське розпорядження.

– Не залишусь, – заперечила я. – Я з тобою піду.

– Залишишся! – прогарчав він.

– І не подумаю!

Дін зупинився і сердито подивився на мене:

– Дружино! Не змушуй мене вживати заходів!

– Спробуй мене зупинити!

– Ну що ж ти така вперта?

– Хто б казав?

Зрештою, я перемогла. Дін простяг руку, і я швидко схопилася за неї. Коли ми увійшли до моїх покоїв, він здивовано поглянув на скелетиху, що сиділа на дивані, потім на мене і підняв брову.

– Це я попросила Террі тут почергувати, – пояснила зніяковіло.

– А в коридорі хто замість тебе? – запитав він у покоївки.

– Донат скоро підійде, – відповіла Террі, – він вже збирається.

– Зрозуміло, – уважно оглядаючи кімнату, повільно сказав Дін. – Террі, піди до Селії й дізнайся, де заселився наш новий капітан королівської охорони. Потім збігай до нього і передай, щоб негайно йшов сюди.

– Зараз зроблю, – покоївка стрімко підхопилася і вилетіла з кімнати, тільки двері за нею грюкнули.

– Дін, а навіщо тобі Сашко? – запитала я, здивовано поглядаючи на похмурого короля.

– Якщо це те, що я підозрюю, краще нікому сторонньому про це не знати. Дуже сподіваюся, що цього разу, люба, ти таки помилилася.

Я розраховувала на те, що чоловік мене заспокоїть, а він тільки більше налякав. Чекаючи на Сашка, Дін сів на диван, притягнув мене до себе на коліна, а я обняла його за шию і поклала голову на плече. У такій позі нас і знайшов Шурик, який в супроводі Террі влетів у кімнату і здивовано зупинився.

– Террі, – Кордевідіон обурено зиркнув на Орлова, що прибіг лише в одних штанах, – принеси йому мій халат.

Він зачекав, поки Сашко, що відверто підсміювався, не одягнеться в коричневий халат, потім підвівся і посадив мене на диван:

– Сиди тут.

Не встигла я й слова сказати, як чоловік повторив:

– Наталю! Я сказав: сиди тут!

Його тон був настільки категоричним, що я одразу притихла, зрозуміла, що цього разу сперечатися зовсім марно.

Дін захопив зі столика ніж і пішов до двох великих крісел, що стояли на відстані півтора метра один від одного. Між ними висіла картина заввишки зо два метри, з зображенням сцени з життя богів. Нижня частина рами майже торкалася підлоги. Незвичайне розташування мистецького творіння, як на мене.