Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

— То чому ви з нею не розлучилися? — питаю я.

— Щоб усі дізналися про мою ганьбу? — питає він з огидою. — Позашлюбними дітьми тепер нікого не здивуєш, але уявіть лишень, який поголос пішов би, якби довідалися, що Пітерові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник. Ні, Денсе, такого допустити було не можна!

— А що сталося після того, як ви довідалися правду?

— Я дозволив Карверу поїхати, дав йому день на те, щоб він забрався з маєтку світ за очі.

— І за цей день він устиг убити Томаса?

— Саме так, він наче сказився через нашу сварку, і… і… — Очі його каламутні, почервонілі від алкоголю. Ще б пак, адже впродовж усього ранку він вихиляв келих за келихом. — А за кілька місяців до Гелен прийшов Стенвін і став вимагати гроші за мовчання. Розумієте, Денсе, мене ж не шантажують напряму. Шантажують Гелен, а разом з тим під загрозою моя репутація. Авжеж, я йому плачу.

— А як щодо Майкла, Евелін і Каннінгема? — питаю я. — Їм щось із цього відомо?

— Наскільки я знаю, ні. Таку таємницю й без того важко зберігати, щоб іще з дітлахами нею ділитися.

— А Стенвін звідки дізнався?

— Я впродовж дев’ятнадцяти років ставив собі те саме запитання, але й досі не спромігся знайти на нього відповідь. Можливо, вони з Карвером приятелювали, челядь же спілкується між собою. Хай там як, але я в глухому куті. Усе, що мені відомо, — це те, що, коли бодай слово випливе, мені край. Рейвенкорт ненавидить скандали, і він не стане одружуватися з дівчиною з родини, прізвище якої фігурує на першій шпальті газет…

Він стишує голос, той звучить розлючено й нетверезо. Лорд Гардкасл тицяє в мене пальцем.

— Зробіть так, щоб Евелін була жива, і я виконаю будь-яке ваше прохання. Я не дозволю цій сучці залишити мене без статків, Денсе. Не дозволю.

36

Пітер Гардкасл поринає в п’яну задуму, так міцно стискаючи келих, наче боїться, що хтось на нього зазіхне. Вирішивши, що більше жодної користі з нього все одно не буде, я беру яблуко з таці з фруктами й вислизаю з кімнати, квапливо перепросивши. Двері зачиняю, щоб його вельможність не помітив, що я йду сходами нагору. Мені треба поговорити з Ґолдом, і ліпше зробити це, не наражаючись на зайві запитання.

На горішньому майданчику сходів мене вітає протяг, крутиться дзиґою, прослизає крізь надтріснуті шиби й шпарини попід дверима, шурхотить падолистом, що валяється на підлозі. Згадую, що цим самим коридором уже йшов раніше в подобі Себастіана Белла разом з Евелін, шукаючи дворецького. Химерно думати про них тут і зараз, а ще химерніше пам’ятати, що Белл і я насправді та сама особа. Його боягузтво мені просто огидне, але наразі, коли між нами вже ніби з’явилася певна відстань, я почуваюся наче відокремленим від нього. Він немов дурнувата історія, підслухана під час вечірки. Чужа ганьба.

Денс зневажає таких людей, як Белл, але я не можу його судити. Я зеленого поняття не маю, ким я є за межами Блекгіту чи як я міркую сам на сам, коли не обмежений чужим розумом. Хтозна, може, я точнісінько такий самий, як Белл… І взагалі хіба ж це аж так погано? Я заздрю його таланту співчувати так само, як Рейвенкортовому меткому розуму і Денсовому вмінню бачити сутність речей крізь габу омани. Якщо якісь із цих якостей залишаться в мене потім, коли мені вдасться вибратися з Блекгіту, я ними пишатимуся.

Переконавшись, що в коридорі я сам-один, заходжу до кімнати, де до стелі підвішений за змотужені зап’ястки Ґреґорі Ґолд. Він щось бурмотить, смикається від болю, наче намагається викараскатися з якогось нескінченного жасного сну. Співчуття спонукає мене звільнити його, але якщо Анна залишила його в такому стані, то, цілком очевидно, вона мала для цього якісь вагомі підстави.

Хай там як, мені треба з ним поговорити. Отже, я його струшую — спочатку легенько, потім дужче. Жодної реакції. Даю йому ляпаса, потім плескаю в обличчя водою з глека, що знайшовся поряд, але художник не реагує. Жах якийсь. Снодійне доктора Діккі дуже сильне, і, хоч як Ґолд намагається, оговтатися в нього не виходить. Мене нудить, остуда проймає аж до самісіньких кісток. Аж дотепер жахи майбутнього здавались якимись непевними, хиткими примарами, темними силуетами, що маячили віддалік за габою туману. Але ж оце-от я, оце моя доля.

Зводжуся навшпиньки й відгортаю його рукави, щоб роздивитися порізи на руках, які він показав мені вночі.

— Не виходьте з карети, — бурмочу, згадавши його попередження.

— Відійдіть від нього, — раптом чую за спиною голос Анни. — А тепер розверніться. Повільно. Двічі я не повторюватиму.

Роблю, як вона каже.

Дівчина стоїть у дверному отворі, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вибилося з-під чіпця, вираз обличчя лютий. Руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один хибний рух — і вона, я цього певен, достеменно пристрелить мене, щоб захистити Ґолда. Хай там які негаразди чатують на мене попереду, усвідомлення того, що ти комусь аж такою мірою небайдужий, зворушує навіть холодне серце Денса.

— Це я, Анно, — кажу я. — Це Ейден.

— Ейден?..

Дуло рушниці трохи опускається. Вона підступається на крок, дихання торкається мого обличчя. Дівчина вивчає мої нові, порізьблені зморшками риси.

— У нотатнику є згадка про те, що ви постарієте, — каже вона, перехоплюючи рушницю однією рукою. — Утім у ньому не уточнюється, що ваше нове обличчя буде похмурим, наче надгробок.

Вона киває на Ґолда.

— Милуєтеся, так? — питає вона. — За твердженням доктора, це він сам себе порізав. Просто розкраяв зап’ястки на рам’я.

— Але навіщо? — жахаюся, намагаючись уявити, що могло б змусити мене завдати собі самому таких ушкоджень.

— А це вже вам ліпше знати, — форкає вона. — Давайте-но поговоримо там, де бодай трішечки тепліше.

Я йду за нею далі коридором до кімнати, де дворецький любесенько спить собі під білими бавовняними простирадлами. Світло ллється з високого вікна, у каміні жевріє полум’я. Подушка заляпана висохлими плямами крові, але, якщо не зважати на це, картина просто ідилічна — лагідна й затишна.

— Він іще не приходив до тями? — питаю, кивнувши на дворецького.

— Лише на мить, іще в кареті. Ми оце щойно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю попід ліжко.

— Похмурий, ненавидить сина, а так наче й нівроку. Принаймні кращий за Джонатана Дербі, — кажу я, наливаючи собі склянку води з