Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Через кілька хвилин, заглибившись у ліс, що оживав з кожним кроком, розчув лайку мужиків. Підкравшись, побачив візок і кількох озброєних людей обступивших його. Схоже, я застав кінець суперечки:

- На! Тримайте і забирайтеся звідси! - верескливий голос належав худому високому чоловікові в широких штанях і пошарпаній сорочці, він кинув невеликий мішечок одному з воїнів.

- Ха-ха, завжди знав, що ви на боці святого ордену, шановний Гурб, - явно знущаючись, промовив бородатий мужик. Він був схожий на тих фанатиків, що я зустрів, тільки більш... убогий, з гіршим спорядженням та менш охайний. - Ходімо!

Почекавши, поки загін відійде на достатню відстань, я вийшов до чоловіка, який лаявся і перебирав свої пожитки.

- Стій! Не підходь! - у його руках з'явився кинджал, трясучими руками він направив його на мене.

- Стою, - спокійно вимовив я, показуючи розкриті долоні. Досить дивна реакція. Чи це він нервовий такий? - Я не нападатиму, хочу дізнатися дорогу далі.

Насилу умовивши мужика заспокоїться, я вивідав у нього нову інформацію і дізнався, в якому боці розташоване село. Не підвела інтуїція Ноель, дійсно недалеко від Лагарда. До ночі можна дістатися до Листовиків, тільки я сумніваюся, що мене спокійно пропустять без гільдійського значка. Треба буде щось придумати, можливо хабар дати…

Кинувши сріблянку чоловікові, я не поспішаючи покрокував дорогою, зроблю привал десь на дереві, а до ранку вже прийду в село. Тривожила отримана інформація: фанатики з Фірена наповнили досить мирну країну Калад, вимагаючи виловити всіх прислужників зла. У великих містах були сутички між святенниками і найманцями, але особливо сильно страждали звіролюди та інші звірині гібриди. Невже я став причиною ненависті через те, що засвітився під час погоні? Або ж це почалося ще раніше? Бо як сказав торгаш, фіренці п'ять днів тому почали виловлювати звіролюдей, називаючи їх нечистими. А потім кудись відвозили. Так само поступали з тими, хто заступався, звинувачуючись в пособництві.

Чоловік також говорив, що квартали нелюдів постраждали від фанатиків, проте після того, як об'єднані сили вирізали кілька загонів святенників, нападки вщухли. Ситуація в країні загострювалася і про що думав правитель Калада, незрозуміло. Теж саме питання до місцевої влади. Все ж таки звіролюди не такий рідкий вид, щоб їх в тиху вирізати, та і не дадуть себе так просто знищити.

Обдумування інформації не заважало мені спокійно крокувати до настання темряви. На щастя, на дорозі було порожньо - не довелося стрибати в кущі, ховаючись від людей. А після Пусток, тутешні звірі та монстри зовсім не лякали. Думаю, навіть ніч, яка раніше мене лякала, тепер не так страшна буде з моїми новими силами. Хоча краще не ризикувати. Одне з головних правил намійців: не недооцінювати любу загрозу від монстрів, інакше можна швидко зустріти смерть.

Думка прийшла несподівано: а я ж тепер смертний. Я зупинився посеред дороги, прикривши очі і прислуховуючись до себе. Страху не було. Я і раніше не дуже розраховував на друге життя, а зараз же… нічого не змінилося. Подивившись на захід Аркхи, посміхнувся, відчуваючи, що став навіть більш впевненим у собі ніж в минулому.

Сила розбещує.

Вирішивши зупинитися на нічліг, я прислухався до довколишнього оточення: спів птахів, шурхіт якихось звірків, вдалині пролунало гарчання та додалися азартні крики людей. До моїх вух дійшов звук спущеної тятиви, - глибокий, низький і протяжний, таку натягували на блокові луки, які так полюбляли намійці. Гарчання дикого звіра змінилося скигленням, вигуки стали радіснішими, але поступово віддалялися від мене. Схоже, це були мисливці і якщо люди доброзичливо до мене поставляться, можна зупинитися в їх компанії.

Або ж доведеться бігти стрімголов від нової погоні.

Передумавши ночувати, пішов за мисливцями. Йдучи центром дороги до можливого табору, я був готовий у будь-який момент ставити щит та тікати, якщо доведеться. Або ж атакувати, залежить від противника. Через кілька хвилин, відчув на собі погляд, хоч нікого не бачив і не відчував.

- Мир вашому багаттю, - зупинившись, я тримав руки на виду. - Я простий най... подорожній. Хочу переночувати.

Недалеко від мене, немов із тіні, вийшла людина, тримаючи в руках арбалет. Невисокого зросту, шкіра, яка не прихована бронею, була чорною, як вугілля, в таких же темних очах виділялися вуглинками лілові зіниці. Я вперше зустрів представника раси тіней, про них ходило безліч чуток, і чорт знає, що з них правда. Але точно відомо одне: якщо вони захочуть зникнути або непомітно до тебе підібратися - так і станеться.

- Командир вирішить, йди.

Незвично низький та грубий голос здивував. Але, не подавши виду, я покрокував далі по дорозі, яка різко завертала вбік, заглиблюючись у ліс. Обійшовши чагарник, закриваючий огляд, переді мною постала картина військового табору: кілки навколо великої галявини, намети, декілька багать та люди, що крутилися поруч з ними. Приблизно чоловік тридцять, але скільки ще охороняли периметр і полювали...

Дорогу до входу мені перекрив солдат. Важка пластинчаста броня з магічними візерунками та дворучний меч - стандартне екіпірування бійця, який прориває ворожий стрій. І поки я вдивлявся в численні подряпини і вм'ятини на обладунку, найманець зняв високий шолом. Собачі чорні вуха торчком, та й обличчя чимось схоже на добермана - переді мною один із численних псів-гібридів.