Читати книгу - "Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф"

«Впевнена, що не потребуєш моєї допомоги?» – знову запитав спокійний, жіночий голос в голові Вієм.

Стиснувши в руках поводи, розвідниця скерувала коня до кам'яного лісу, переходячи на галоп слідом за бісеням. Треба відійти якнайдалі від мертвого міста. І дуже швидко.

Вона лише сподівалася, що встигне впоратися з власним тілом. Якщо вони з Ізбором дістануться залоги живими – це вже буде її невеликою перемогою.

«Ти знаєш відповідь, Еар», – так само подумки промовила Реквієм. Зціпила зуби, намагаючись не реагувати на клекіт позаду та відчутне тремтіння землі.

Дівчина не бажала продовжувати цю розмову зараз. Хоча б тому, що голос у власній голові збивав її з думок та заважав зосередитися на активації аномальних каналів. Не впевнена, наскільки можливе задумане нею, але зараз ладна була повірити навіть в диво.

«Ти досі не усвідомлюєш усіх наслідків, Рем! – в голосі чулося ледь помітне роздратування. – Якщо до цього Ос терпляче чекав, то твоя непокора та поспіх... Ти маєш розуміти, що відтепер титани спрямують усі сили, щоб знищити тебе.»

– Знаю, – пошепки промовила Вієм і на мить здійняла погляд до похмурого неба. Заплющила очі, підставляючи повіки холодним краплями дощу та повністю довіряючи Лиху.

Глибоко вдихнула холодне повітря, скидаючи з себе зайву напругу і тихо додала, розплющивши очі:

– Задля мого знищення, їм треба було діяти раніше. А тепер... я не дитина, яку легко залякати.