Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Свідомість поверталася повільно. Алія лежала на холодній підлозі, руки зв’язані, у роті присмак заліза. Голова гуділа, наче хтось бив її по скронях. Вона розплющила очі й побачила навколо себе сірі бетонні стіни. Напівтемрява, лампа на стелі миготіла.

Двері скрипнули.

На порозі стояв він.

— Амір… — прошепотіла вона, вражена до глибини душі.

Чоловік, якого вона вважала давно зниклим з її життя, тепер стояв перед нею, мов привид минулого. Очі — темні, повні болю, жаги та злості водночас. В його погляді ще палало кохання, спотворене хворою одержимістю.

— Привіт, Аліє, — мовив тихо, — я скучив.

Вона мовчала, намагаючись не показати страх.

— Я попереджав тебе, — прошипів він, підходячи ближче. — Попереджав, що ти не маєш бути з ним. А ти обрала Каріма. Він знищив мене, а тепер ще й має тебе, дитину, родину… А я? А я досі люблю тебе!

— Це божевілля, Амір! — закричала вона. — Що ти робиш?! У мене є дочка, мене шукають!

— Я знаю, — в його голосі з’явився холод. — Але тепер ти будеш тільки моя. Або… — він зупинився, дивлячись їй прямо в очі, — я зруйную його світ, як він зруйнував мій.

Алія стискала губи, сльози виступили на очах, але вона змусила себе не зламатися. Вона повинна витримати. За Айшу. За Каріма. За себе.

— Карім тебе знайде. І знищить. Я знаю його. — її голос тремтів, але звучав впевнено.

Амір лише посміхнувся.

— Нехай спробує.