Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

те економа й розпитувала, — заявила Іола Друга. — А економ сказав, що ні, цього разу не про Білок ідеться. Замки й фортеці, подейкують, мають накази, аби запасати припаси на випадок облоги. А ельфи ж нападають по лісах, а замків не штурмують! Економ питав, чи може храм дати сирів та інші речі. У замкові запаси. І вимагав гусячі пера. Потрібно багато гусячих пер, сказав. Для стріл. Для стріляння з луків, розумієш? Боги! Буде в нас багацько роботи! От побачите! Будемо мати роботи по вуха!

— Не всі, — єхидно сказала Еурнейд. — Дехто з нас ручок собі не бруднитиме. Дехто тільки кілька разів на тиждень працює. Не має часу на роботу, бо, начебто, чорнокнижницьким фокусам її учать. Але насправді ганяє шершнів та гасає парком і стинає бадилля києм. Знаєш, про кого я кажу, вірно, Цірі?

— Цірі, напевне, на війну вирушить, — захихотіла Іола Друга. — Адже вона дочка рицаря! Велика войовниця зі страшним мечем! Нарешті зможеш стинати голови замість кропиви!

— Ні, вона ж зацна чарівниця! — наморщила носика Еурнейд. — Вона всіх ворогів на польових мишей перетворить. Цірі! Покажи нам якусь страшну чару. Стань невидимою або накажи моркві швидше рости. Або зроби щось таке, щоби кури самі годувалися. Ну, не примушуй тебе просити! Кинь якесь закляття!

— Магія — вона не для фокусів, — гнівно сказала Цірі. — Магія — це вам не ярмаркові штучки!

— Авжеж, авжеж, — засміялася адептка. — Не для фокусів. Що, Іоло? Наче ту ягу Йеннефер слухаємо, так?

— Цірі стає дуже на неї схожою, — оцінила Іола, демонстративно потягнувши носом. — Навіть пахне подібно. Ха, то, напевне, магічні парфуми, зроблені з альруни чи з амбри. Ти користуєшся магічними парфумами, Цірі?

— Ні! Користуюся милом! Тим, чим так рідко користуєтеся ви!

— Ого, — скривилася Еурнейд. — Яка уїдлива, яка злостива! Як надимається!

— Раніше вона такою не була, — наїжачилася Іола Друга. — Стала такою, відколи з тією відьмою волочиться. Спить разом із нею, їсть разом із нею, на крок від тієї Йеннефер не відходить. На уроки в храм майже припинила ходити, та й для нас ані хвильки часу в неї немає!

— А ми усю роботу мусимо робити за неї! І на кухні, й у саду! Глянь, Іоло, які в неї ручки! Як у принцеси!

— Так воно вже ведеться! — сказала дзвінко Цірі. — Якщо одні мають трохи розуму, то для них — книжка! Інші мають порожньо в голові, то для них — мітла!

— А ти на мітлі тільки літаєш, так? Чаклунка проти семи болячок!

— А ти дурна!

— Сама ти дурна!

— А от і ні!

— А от і так! Ходімо, Іоло, не звертай на неї уваги. Чародійки нам не компанія.

— Певно, що не компанія! — крикнула Цірі й кинула на землю кошик із зерном. — Кури — от ваша компанія!

Адептки, задерши носи, пішли собі, оточені галасливою юрбою птаства.

Цірі голосно вилаялася, повторюючи улюблене прислів’я Весеміра, значення якого не до кінця було їй зрозумілим. Потім додала ще кілька слів, почутих від Ярпена Зігріна, значення яких було для неї абсолютною загадкою. Копняком розігнала квочок, що кинулися до розсипаного зерна. Підняла кошик, крутнула його в руках, після чого провернулася у відьмацькому піруеті й кинула його, наче диск, над очеретом стріх курників. Повернулася і побігла через храмовий парк.

Бігла вона легко, вправно контролюючи дихання. Минаючи кожне друге дерево, виконувала спритний напівоберт зі стрибком, позначуючи цілі уявним мечем, а зразу після того виконуючи завчені ухиляння і блок. Уміло перестрибнула через тин, упевнено й м’яко приземляючись на зігнуті ноги.

— Ярре! — крикнула, задираючи голову в бік віконця, що було прорізане в кам’яній стіні вежі. — Ярре, ти там? Гей! Це я!

— Цірі? — вихилився хлопець. — Що ти тут робиш?

— Можу я увійти туди, до тебе?

— Зараз? Гм-м… Ну, прошу… Запрошую.

Вона забігла сходами нагору, наче буря, заставши молодого адепта у ту мить, коли він, повернувшись спиною, поспіхом поправляв одяг і накривав пергаментами пергаменти інші, що лежали на столі. Ярре причесав волосся пальцями, кашлянув і незручно вклонився. Цірі застромила великі пальці за пояс, труснула попелястим чубчиком.

— Що то за війна, про яку всі говорять? — випалила вона. — Я хочу знати!

— Прошу, всядься.

Вона роззирнулася кімнатою. Стояли там чотири великі столи, завалені книгами й сувоями. Стілець був лише один. Також завалений.

— Війна? — буркнув Ярре. — Так, я чув ті плітки… Цікавить тебе це? Тебе, дівч… Ні, не сідай за стіл, прошу, я ледве зумів впорядкувати ті документи… Сядь на стільці. Зараз, почекай, я зніму книжки… Чи пані Йеннефер знає, що ти тут?

— Ні.

— Гм-м… А мати Неннеке?

Цірі скривилася. Знала, про що йдеться. Шістнадцятилітній Ярре був вихованцем архіжриці, вона готувала його на жерця та хронікера. Мешкав він в Елландері, де працював писарем у гродському суді, але в храмі Мелітеле бував частіше, ніж у містечку, цілими днями, а інколи й ночами, вивчаючи, переписуючи й ілюмінуючи твори в храмовій бібліотеці. Цірі ніколи не чула того з уст Неннеке, але відомо було, що архіжриця аж ніяк не хоче, щоб Ярре крутився біля молодих адепток. Як і навпаки. Але адептки гостро зиркали на хлопака й багато розпатякували, розглядаючи різні можливості, які надавала присутність на території храму чогось, що носить штани. Цірі надзвичайно тому дивувалася, бо Ярре був запереченням усього того, що, як на неї, мав являти собою привабливий чоловік. У Цінтрі, як вона пам’ятала, привабливий чоловік сягав головою стелі, а плечима — бокових стулок дверей, лаявся, наче ґном, гарикав, наче буйвіл, і на тридцять кроків смердів конем, потом і пивом, незважаючи на пору дня і ночі. Чоловіків, які тому опису не відповідали, фрауцімер королеви Каланте не вважали гідними зітхань і пліток. Цірі вже надивилася й на інших чоловіків — на мудрих і лагідних друїдів із Анґрену, на статних і похмурих поселенців із Соддену, на відьмаків із Каер Морену. Ярре був іншим. Був худим, наче патик, незграбним, носив завелике, поплямоване чорнилами й пилюкою вбрання, мав вічно жирне волосся, а на підборідді, замість щетини, сім чи вісім довгих волосин, з яких більше половини виростало з великої бородавки. Цірі ніяк не могла зрозуміти, чого її так тягне до вежі Ярре. Любила вона з ним розмовляти, хлопець чимало знав, можна було від нього багато чому навчитися. Але останнім часом, коли він на неї дивився, мав він дивний, розсіяний і липкий погляд.

— Ну, — втратила вона терпіння. — скажеш нарешті чи ні?

— Немає про що говорити. Не буде ніякої війни. Це все