Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Разом із цим надмірна увага ЗМІ значною мірою зашкодила розумінню теми. Журналісти беруться до важких та неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше і більш разюче. Опрацьовані ними прості для сприйняття споживача медійні схеми швидко дістають перевагу у впливі на суспільство, порівняно із важкими і масштабними поясненнями істориків, особливо якщо останні на стадії формулювання. Результатом стає процес, який можна назвати таблоїдизацією історії, коли не історичні дослідження формують повідомлення засобів масової інформації і, відповідно, через них суспільні уявлення, а медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Так 2003 р. сталося з темою польсько-українського конфлікту. Складна історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу та розкриття повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання чи в рамки короткого телерепортажу.

Про вихолощення інформації, яке притаманне сучасним медіа, писав британський журналіст Нік Дейвіс: «На фабриці новин матеріал вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про рух Опору у Франції, якщо б у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася убити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення криється в контексті».

Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не спокійного зваженого розгляду, а насамперед сенсацій та емоцій. Із сенсаційністю особливих проблем не було — тема залишалася маловідомою в обох країнах. Можливості насичення матеріалів емоціями також були безмежними, адже ішлося про страшні події — вбивства тисяч людей. Часто автори свідомо фокусувалися виключно на аспектах, здатних викликати сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули жінки та діти, почало зводитися до подання жертв майже виключно як жінок і дітей. У більшості випадків не подавали відомості про антиукраїнські акції польського підпілля, які піддавали сумніву простий і однозначний образ поляків як постраждалих, образ, який мав попит у суспільстві.

Окремі вирвані з контексту факти почали набувати зовсім іншого значення. До прикладу, акцентували увагу на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели в селах. Таким чином формувалось уявлення про українців-дикунів, яких не стримують навіть святині, а їхнім діям почали надавати певного ритуального характеру. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як різуна та гайдамаки з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити без вдавання до містичних чи ритуальних тлумачень — костели часто були єдиними мурованими будинками в селах, тому їх використовували як оборонні пункти.

Фотографія 1923 р., яку використовували як символ жертв УПА

Постійне спрощення, скорочення контекстної інформації врешті призвели до того, що тему почали подавати так: сенсаційний заголовок, ілюстрація (здебільшого фото вбитих людей або живих, насамперед дітей, з підписом на кшталт «Всі вони загинули від рук українців»), невеликий текст, який містив свідчення очевидця, часом коментар історика. Для того щоби публікація була цілісною й авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі переважно брали в істориків, яким притаманні гострі, безапеляційні оцінки трагедії, тож вони з маргінальних почали перетворюватися на провідних фахівців. Так, інженер за освітою Ева Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної теми.

Зразками таких статей можуть бути публікації в одній із впливових польських газет «Rzeczpospolita» за 12 липня 2003 р. Одна з них, яка має назву «Не чекай, не виглядай. Діти Волині», розпочинається так: «Найбільш ранні спогади: постріли, мама, залита кров’ю, падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом…» Інша стаття під назвою «Хай не залишиться нічого польського. Сценарій погрому», проілюстрована великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, містить такий вступ: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей і замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок та дітей. Їхнє рухоме майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок, 167 некоординованих окремих рішень, що 11 липня, в неділю, у переддень православного свята Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

Ще одним зразком такого подання теми став номер популярного журналу «Uważam rze» за жовтень—листопад 2011 р. На його обкладинці — фото групи учнів та учителів школи в Загаях від 1937 р. і заголовок: «Їх усіх убили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зємкєвіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид, приносячи її в жертву політичній доцільності. Статтю доповнює інтерв’ю Петра Зиховича з Евою Сємашко з промовистою назвою «Це було пекло на землі». У цій публікації дивують не так відповіді відомої своїм заанґажованим ставленням до проблеми дослідниці, як запитання журналіста. Уже перше з них піддає сумніву бажання журналіста розібратися в проблемі: «Чому вони нас вбивали?» Наступні теж дуже короткі: «Як гинули діти?», «А жінки?», «Що робили з тілами поляків?» Схоже, завданням журналіста було лише доповнити відповіді співрозмовниці.

Логотип кампанії «Волинь—43»

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 р. стала дуже популярною, і щодо її висвітлення у ЗМІ зав’язалося своєрідне змагання. Зважаючи на те що одним із головних критеріїв успішності сучасних ЗМІ є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила таблоїдизацію теми.

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми масмедіа, було їхнє природне бажання надати темі актуальності. Авторів публікацій менше цікавили реалії життя в 1940-х, аніж те, що відбувалося в сьогоденні. Тому серед коментаторів історичної теми переважали не дослідники, а чинні політики. Саме їхні, часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою формували його. Але участь в обговоренні відомих діячів політики забезпечувала популярність теми, а отже, і зростання читацької аудиторії.

Тим часом на початку 2000-х професійна історіографія проблеми лише започатковувалася, та й то майже виключно польська. Дослідники не встигали за наростанням інформаційної хвилі і не могли вплинути на неї, «приземлити» до рівня історичних фактів, знизити емоційний градус дискусій, сформувати неупереджену оцінку подій за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбулося протилежне — розроблені й розтиражовані засобами масової інформації уявлення почали змінювати історіографію, наближати її до свого рівня. Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно і в широкому контексті притаманні, до прикладу, працям Ришарда Тожецького, поступово відійшли на задній план, були усунуті роботами, які пропонували значно простіші підходи.

Панівною стала концепція, яка передбачала одновимірний, лінійний розгляд проблеми:

1. Основа конфлікту — ідеологія українського націоналізму, яка була українською версією фашизму чи нацизму.

2. Ідейно-програмові засади ОУН від самого початку створення Організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських теренах.

3. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942—1943 рр. УПА (тому першою акцією повстанців мало бути вбивство поляків у Парослі).

4. Існував таємний наказ її командування про загальну