Читати книгу - "Напівзагублений"

Лунають постріли й вибухи з інших кімнат. Я мушу очистити перший поверх від Ловців, щоб ніхто з членів Альянсу не постраждав. І мушу тепер пускати блискавки обережно, щоб не влучити в наших бійців. Переходжу з кімнати в кімнату, з коридору в коридор. Будівля величезна, кімнат безліч, і всюди багато стрілянини, диму й тіл. Ловці не бажають здаватися.

Я ніде не бачу Габріеля, і мене це тривожить. Я знаю, що він мав би вже бути біля мене. Він вбраний Ловцем, і в цьому розгардіяші його могли прийняти за одного з них.

До мене долучаються Ґрейторекс і троє стажерок, і ми разом зачищаємо кімнати та переходи, що їх сполучують. Перевіряємо, чи Ловці, яких ми вбили, справді мертві. Це триває певний час, аж поки ми пересвідчуємося, що перший поверх цілком зачищений. У нас двоє постраждалих — одну стажерку вбито, а другу поранено. Я кажу Ґрейторекс, щоб вони трималися позаду, а я буду на чолі.

На другому поверсі нам легше. Там менша загальна площа і простіше розташування. Я заходжу по черзі в кожну кімнату, і зрештою ще десятеро Ловців лежать мертвими. Ґрейторекс разом зі стажерками обстежує тіла й усі ймовірні схованки. Я досі так і не побачив Габріеля, але намагаюся про це не думати. Я вже в останній кімнаті, аж тут знову чую стрілянину, біжу назад коридором і помічаю в одній кімнаті трьох Ловчинь, одна з яких теж мене помічає.

Джессіка!

Вона цілиться в мене пістолетом і кричить:

— Ти!

Джессіка стріляє, а я шугаю в неї блискавкою, але її вже тут немає. Кімнати сполучені між собою, тож я біжу коридором до наступної, сподіваючись її там побачити, але там нікого немає. Може, тут є ще якийсь вихід, про який ми не знаємо?

Знову лунають постріли, і я вибігаю в коридор. Біля сходів на підлозі лежить ще одна наша стажерка. Ґрейторекс з двома іншими укрилися в сусідній кімнаті.

Я чую, як зі сходів угорі кричить якийсь Ловець:

— Назад! Не лізьте сюди, бо здохне ще більше ваших! У нас заручники!

І знову я замислююсь, де ж зараз Габріель, хоч і знаю, що не час про це думати.

Я кажу Ґрейторекс:

— Мушу туди піднятися.

— Тобі вони нічого не заподіють, а от заручникам можуть зашкодити.

— Є кращі ідеї?

Вона хитає головою.

— Припускаю, що і в цих кімнатах ще є Ловці, — кажу я їй. — Джессіка та ще двоє. Перевірте все.

Я стаю невидимим і піднімаюся сходами.

У першій кімнаті бачу групу Ловців. Мені не видно, скільки саме їх там є, але в дверях стоїть їхня заручниця. Це не Габріель. Це Адель. Їй у голову націлені два пістолети, а довкола шиї в неї тонка мотузка. Бачу, що шкіра на її шиї, там, де в неї впинається мотузка, має лискучий металевий відтінок.

Хоч я й невидимий, та врятувати її не можу, бо її миттю пристрелять.

Мушу з ними поговорити.

Я стаю видимим, лунають постріли й крики, але я просто стою вгорі на сходах і чекаю. Врешті-решт стрілянина вщухає, і знову стає тихо.

Я кричу їм:

— Ви мені нічого не зможете зробити! У будівлі повно вояків Альянсу! Найкраще для вас — здатися. Якщо ви вб’єте заручницю, я знищу вас усіх. І живим тоді залишуся тільки я.

Відчуваю, як одна куля легенько торкається мого чола, а друга грудей.

— Соул мертвий, і Волленд теж. Я знищив усі відьомські пляшки, тож ви тепер не можете ставати невидимими, хоча, думаю, ви вже й так це зрозуміли. Тепер лише мусите визнати свою поразку.

Ще одна куля торкається мого чола.

— Стрілянина мені надокучає, але ніякої шкоди не завдає. Здавайтеся. Негайно. І відпустіть заручницю.

— Ми не здамося. Ми підемо звідси. Дай нам вийти, і ми не вб’ємо ні цю, ні того. Якщо ж ти нападеш бодай на когось із нас, вони помруть.

І вони підштовхують до Адель другого заручника. Він у чорному ловецькому вбранні, але вже має свій природний вигляд, волосся спадає йому на чоло, напівприховуючи обличчя, а з вуха по щоці тече кров. У його скроню впирається дуло пістолета, а шию стягує тонка мотузка. Ловець підтримує його з-за спини, щоб він не впав. Заручник дивиться на мене, і я ладен зробити будь-що, аби його звільнити. Якщо це справді він.

— Скажи мені щось, Габріелю, — прошу я. — Доведи, що це ти.

Він спирається спиною на Ловця, який стоїть за ним, дивиться на мене та каже таким здавленим голосом, що я ледве його чую:

— Тебе не було дуже довго. Ти загубився? — він і сам має загублений вигляд, його мало не задушили, і він ледве тримається, щоб не зомліти.

— Я був поранений, а не загублений, — відповідаю я, хоча насправді почуваюся цілком загубленим.

Один з Ловців кричить:

— Ми зараз підемо через розколину. Спробуй тільки зачепити когось із наших, і ми застрелимо заручників. Ми йдемо через розколину й беремо з собою заручників. Якщо підеш услід, ми їх уб’ємо.

Ловці виходять у коридор; їх восьмеро. Вони відходять, тримаючи перед собою заручників.

І я безпомічний, нічого не можу вдіяти. До Габріелевої скроні приставлене дуло пістолета. Один порух ловецького пальця — і він буде мертвий. Я мушу зупинити час. Тоді я зможу безпечно знешкодити Ловців.

Треба сконцентруватися. Терти долоні, роблячи ними коло, зосередитися на застиглості, але перед моїми очима Габріель і пістолет, приставлений йому до голови. Ловці кричать:

— Він щось робить! Що він робить? — вони вже ввійшли в останню кімнату, а я не годен зосередитися, щоб зупинити час, хоча міг би стати невидимим і добігти до кінця коридору. Вони в кімнаті біля дальньої стіни з книжковими полицями. І двоє Ловців уже зникають у розколині. Я знову пробую зосередитися, розтираю долоні та думаю про нерухомість, але не відводжу очей від Ловців. Ще двійко входять у розколину. Залишилося тільки двоє Ловчинь: та, яка тримає Габріеля, і та, в руках у якої Адель.

Я тру долоні. Думай про нерухомість, про