Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

54

За день до того, як я приніс Теодору п’ять коробок LEGO Ninjago, зі мною через Skype зв’язалася Ліза Джин Торнтон. Була десята вечора, Тео спав. Я забрав ноут, вийшов до зали та причинив за собою двері, щоб Єва, яка дивилась у спальні телевізор, не чула розмови.

— Як ваш син? — запитала американка, коли я, підібгавши під себе ноги, вмостився на дивані й увімкнув відеозв’язок.

— Вам відомо, що він повернувся?

Ще ставлячи запитання, знав відповідь.

— Так. Ми бачили, як ви його привезли, — вона сиділа рівно, ледь нахилившись уперед. Проста темно-синя блуза обтягувала груди, волосся було зібрано в гульку на потилиці. — То як він? Викрадачів знайшли?

— Викрадачів не впіймали. Теодора підкинули в ліфт одного з будинків на околиці Рівного, — на ту мить Тео ще не почав розмовляти, й думки про це, немов грозова хмара, висіли над голою. Я почувався препаскудно. Здавалося, хтось безперестану стискав у жмут і викручував мої кишки, наче якусь ганчірку для миття підлоги. — У малого стався страшенний зрив, зараз він не розмовляє. Не знаю, як далі.

Моє «не знаю» стосувалося не так стану здоров’я сина, як імовірності появи нових попереджень. Я шукав способи сказати Лізі, що спілкування з нею найближчим часом небажане. І не лише найближчим часом. Небажане взагалі. Втім, у неї були інші плани.

— Я щойно повернулася з наради, — Торнтон стиснула губи, й то так, що на підборідді шкіра пішла зморшками, — де переконувала, що ваш син, пане Белінськи, має унікальні здібності.

— Навіщо? — наїжачився я.

Вона вагалась, а я встиг подумати про те, що найкраще для мене було б натиснути червону з білою телефонною трубкою позначку й розірвати зв’язок. Та я не поворухнувся.

— Уже двічі ваш син передбачив злочини, проти яких правоохоронні органи моєї країни виявилися безсилими. І не просто передбачив, а знайшов спосіб повідомити про них ФБР. Якби не попередження вашого сина, жертв минулого тижня стало б значно більше. Їх би взагалі не було, я переконана в цьому, якби Теодор мав можливість закінчити лист, — вона дивилася мені у вічі, спокійно, не моргаючи; ми наче грали в гру, хто швидше змигне. — Пане Белінськи, я хочу допомогти. Тобто допомогти вашому синові. Я вповноважена запропонувати вашому синові найкращу програму реабілітації, яку тільки можна знайти в Америці. Якнайкращі медикаменти, спеціальний догляд, процедури, психологи — все, що знадобиться для його повернення до повноцінного життя. До вашого малого ставитимуться як до сина мільярдера. Ви добре знаєте англійську і зможете влаштуватись на роботу в Сполучених Штатах, ми не заперечуватимемо. І, безперечно, ми гарантуємо захист — те, чого не дала вам Україна. — Я несамохіть скривився: вона знала, на що тиснути. — Витрати на оформлення ґрін-карти, переліт, ваше перебування у Штатах також беремо на себе.

— Ми — це хто? — запитав я.

— Уряд Сполучених Штатів Америки.

— А за це… — я вичікувально нахилив голову. Ліза Торнтон не відповідала. — Що ви хочете за це?

— Ні вам, ні вашому синові не доведеться нічого робити. Нам потрібна лише ваша згода.

— Згода на що?

Ліза кинула швидкий погляд на щось — напевно, якийсь документ, — що лежало між її долонями. За мить її золотаво-димні очі знову занурилися в мої.

— Є технологія, що дає змогу зчитувати й із достатньою точністю розпізнавати візуальні образи за сигналами з кори головного мозку людини. У це важко повірити, та ця технологія в буквальному сенсі дозволяє зазирнути у сни.

— Хочете, щоб я дозволив вам проводити експерименти над сином?! — вищирився я.

— О, ні, пане Белінськи, запевняю вас, нічого подібного. Це ніби… це як зробити фотографію. Мені не відомі технічні деталі — вам їх розтлумачать, не сумнівайтесь, — але загалом робота системи ґрунтується на зчитуванні електричних імпульсів у корі та розпізнаванні їх за допомогою складного алгоритму, що моделює роботу мозку. Пристрій абсолютно не впливає на мозок, лише фіксує те, що в ньому відбувається. І найважливіше, — побачивши, що я налаштувався перебити її, американка підняла руку, — стривайте, не поспішайте відмовлятися. Найважливіше: ми нічого не робитимемо без вашого дозволу. Все, що прошу: приїдьте, поспілкуйтеся зі спеціалістами й лише після цього вирішуйте.

Я не вагався:

— Ні. Моя відповідь — ні.

— Ми готові обговорити грошову компенсацію.

— «Ні» означає «ні», пані Торнтон. Тему закрито.

На мить її губи розчаровано викривилися, та відразу потому на обличчі знову застигла маска незворушності. Ще через секунду Ліза звично, не напружуючи щік, усміхнулася:

— Гаразд, я поважаю ваше рішення. Єдине, на що сподіваюся: ви не заважатимете Теодору, якщо він захоче надіслати нове повідомлення.

— Радий був вас чути, — холодно попрощався я.

Вимкнувши ноутбук, я пішов до спальні. Щойно переступив поріг — ще до того, як побачив, що Євина половина ліжка порожня, — вловив легкий гіркувато-пряний запах, що витав у кімнаті. Від несподіванки ніздрі роздулися. Я нахилився, примружився та крізь невигадливі візерунки на тюлеві розгледів обрис дружини: вона стояла на балконі спиною до вікна, спиралася руками на парапет.

Я проминув ліжко та відчинив двері балкона. Запах посилився. Єва не озирнулася.

— Ти куриш?

Дружина повільно повернула голову. Сонце сіло півтори години тому, небо наливалося чорнотою. Вона затягнулась, і червоно-чорна цятка на кінці цигарки стала яскравішою, вирвавши з вечірніх сутінків неглибокі зморшки довкола губів. Нічого не сказавши, Єва відвернулася й випустила хмарку диму в темне небо. Секунд п’ятнадцять я дивився на її злегка згорблену спину, після чого відступив на крок і причинив за собою двері.

Єва курила в університеті. За рік чи півтора до того, як ми почали зустрічатися. Потім покинула. 2009-го, коли я поїхав по неї до Києва, то натрапив у її квартирі на напівпорожню пачку Vogue Menthe, але не бачив, щоб вона курила, і запаху не відчував. Не те щоб у мене із цим якісь проблеми, то її справи, навіть якби Єва курила постійно, я б не забороняв (хіба що в ті місяці, коли вона виношувала Тео), проте… щось у цьому всьому здавалося мені катастрофічно неправильним.

Я вийшов зі спальні й улігся на матрац у кімнаті Теодора. Через п’ять хвилин почув, як тихо бухнули двері балкона, після чого все стихло. Підклавши руки під голову, я втупився у стелю.

Чому зараз, коли все закінчилось?

Чому не тоді, коли його викрали?

55

Таке буває. Ти