Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Мені шкода, що ви так до цього ставитесь, сей.

— Чеши звідси, бля, — сказав Дінкі й знову розгорнув свою книжку, демонстративно нею затулившись.

Пімлі й Фінлі О’Тего пішли далі. Впродовж короткого часу, поки обидва мовчали, начальник Алгул Сьєнто подумки випробовував різні підходи до Фінлі, щоб з’ясувати, наскільки глибоко вразив його гордість коментар того юнака. Тахін пишався своєю здатністю читати й цінувати літературу г’юмів — Пімлі добре це знав. А потім Фінлі сам позбавив його клопоту: помацавши руками з довгими пальцями (його зад насправді волохатим не був — на відміну від рук) у себе між ніг.

— Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, — сказав він, і добрий гумор, що прозвучав у цих словах начальника служби безпеки, був природний, а не силуваний, зрозумів Пімлі.

— Прикро, що так вийшло, — сказав Пімлі. — Якщо в Блакитному Раю і є хтось, хто ще не переріс підліткової озлобленості, то це сей Ерншо.

— Ви краєте мені серце! — простогнав Фінлі, а коли начальник вражено на нього подивився, широко всміхнувся, показавши ряди крихітних гострих зубів. — Це ж знамениті слова з фільму «Бунтівник без причини».[50] Дінкі Ерншо нагадує мені Джеймса Діна. — Він замислено помовчав. — Хоч він і не такий красень.

— Цікавий випадок, — зауважив Прентис. — Його завербували у програму вбивств, якою керувала філія «Позитроніки». Він убив свого начальника і втік. Звісно, ми його зловили. Особливих клопотів, принаймні нам, він ніколи не завдавав, але нерви пошарпати любить.

— Та ви відчуваєте, що він безпечний.

Пімлі скоса на нього зиркнув.

— А ти відчуваєш, що я маю про нього щось знати?

— Ні, ні. Просто я ще ніколи не бачив вас таким нервовим, як за ці кілька останніх тижнів. Чорт, називаймо речі своїми іменами — таким параноїком.

— У мого діда була одна приказка, — сказав Пімлі. — «Не бійся впустити яйця, поки не будеш на підході до хати». Так от, ми вже на підході.

І то була правда. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як остання партія Вовків прогалопувала через двері з зони скупчення «Дуги-16», їхнє обладнання в підвалі Дамлі-Гауза показало першу відчутну деформацію Променя Ведмедя-Черепахи. Відтоді переломився Промінь Орла й Лева. Невдовзі потреба в Руйначах відпаде; невдовзі розпад передостаннього Променя відбудеться з їхньою допомогою чи без неї. Неначе предмет, що балансував у хиткій рівновазі, небезпечно похилився, скоро опиниться на межі падіння і неминуче впаде. Чи ж, у випадку з Променем, щезне. Блимне і піде в небуття. А впаде Вежа. Останній Промінь, Вовка і Слона, протримається ще тиждень чи навіть місяць, але не довше.

Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.

Натомість… нічого.

Він запитав у Фінлі, що той про це думає.

Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.

— Я думаю, то міг бути вірус.

— Перепрошую?

— Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, — це просто ходячі комп’ютери, не більше. — Він помовчав. — Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.

— Хтось на зразок стрільця?

Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.

Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.

— Припини це, — сказав Пімлі.

— Припинити що, сей? — запитав Фінлі.

— Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.

Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.

— Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.

— Роди кажуть…

Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.

— Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.

Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.

— Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.

— Та хіба тільки останнім часом! — невесело розсміявся Пімлі. — Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.

Для Фінлі то була новина.

— Про що?

— Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. — Пімлі повільно