Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

— Я теж належу до мисливців на долари, докторе, — тихо вставила Даґні.

— Ви — неймовірно прекрасне дитя, яке не встигло достатньо пізнати життя, щоб уповні осягти людську глупоту і невігластво. Я все своє життя з цим боровся. І я страшенно втомився… — Стадлер промовив це непідробно-щиро. Він неквапно відійшов від Даґні. — Колись, дивлячись на той немилосердний гармидер, що вони вчинили на цій землі, я хотів волати, благати їх дослухатися… адже міг навчити їх жити значно краще і повніше, але ніхто не хотів мене слухати, їм просто нічим були слухати… Інтелект? Ця тремтлива і непевна іскра лише на мить спалахує між людей — і гасне. Ніхто не здатен визначити її походження, майбутнього… Передбачити відведений їй час.

Вона спробувала звестися.

— Міс Таґґарт, заждіть. Я хочу щоб ви зрозуміли.

Даґні покірно, але геть байдужо глянула на нього. Здавалося, що її шкіра втратила всі відтінки кольору — грані обличчя вирізнялися з голою точністю.

— Ви ще молода, — мовив Стадлер. — У вашому віці я теж вірив у безмежну силу розуму, в осяйний образ людини раціональної. Відтоді я багато пережив і мене часто покидали ілюзії… Хочу дещо вам розповісти.

Він стояв навпроти вікна. Надворі вже споночіло; темрява немов підіймалася знизу від чорної смужки далекої річки.

На воді мерехтіло відображення поодиноких вогників, що світилися на пагорбах протилежного берега. Небо ще було по-вечірньому густо-синє. Низько над землею висіла велика самотня зірка, роблячи небо темнішим, ніж воно було насправді.

— Коли я викладав в університеті Патріка Генрі, — почав Стадлер, — у мене було троє учнів. Загалом я мав чимало талановитих студентів, але цих сприймав за справжню винагороду для себе. Якщо викладач мріє дістати у своє розпорядження найвищий дар — людський розум у час його розквіту, юний і спраглий знань, то саме таким даром вони і були. Можна лише мріяти про такий інтелект, адже він здатен змінити світ. Хлопці мали різне походження, але воно не заважало їхній міцній дружбі. Це було дуже дивне поєднання інтересів. Їх цікавили два предмети — мій та Г’ю Акстона. Фізика та філософія. Рідкісна як на сьогодні комбінація поривань… Г’ю Акстон був достойною людиною, людиною високого розуму… Геть не схожий на те дике створіння, яке університет поставив нині замість нього… Ми з Акстоном навіть трошечки ревнували один одного до цих студентів. Навіть змагалися, по-дружньому змагалися, адже мета в нас була спільна. Акстон якось сказав, що вони для нього, як сини. Мене це трохи роздратувало… Бо вважав цих хлопців своїми дітьми, — Стадлер озирнувся і глянув на Даґні. Його щоки було посічено гіркими віковими зморшками. — Коли я почав клопотатися про створення цього інституту, один із них відхрестився від мене. Відтоді я його не бачив. Спершу мене це бентежило. Та згодом почав замислюватися: а чи не мав він рації?.. Проте цей спогад уже досить давно перестав мені допікати.

Він усміхнувся. На його розумному обличчі й у цьому усміху не було нічого, крім смутку.

– І ким же стали троє цих хлопців, які втілювали всі надії, що їх здатен дарувати розум? Ким стали ці троє, яким ми пророкували величне майбутнє? Одним із них був Франциско д’Анконія, — нині блудливий плейбой. Другий, Раґнар Даннескольд, став звичайним бандитом. Така ціна обіцянкам людського розуму.

— А хто ж третій? — запитала Даґні.

Стадлер стенув плечима:

— Третій не досягнув навіть скандальної популярності. Він безслідно зник у безмежному океані посередності. Можливо, працює зараз десь другим помічником рахівника.

* * *

— Брехня! Я не тікав! — вигукнув Джеймс Таґґарт. — Я поїхав сюди, бо захворів. Запитай у доктора Вілсона. В мене був грип. Він підтвердить. І як ти довідалася, що я тут?

Даґні стояла посеред кімнати; на комірі її пальта, на крисах капелюха танув сніг. Роззирнулася майже печально, хоча в неї геть не було часу на такі почуття.

Вона щойно приїхала в старий Таґґартівський дім на Гудзоні.

Будинок успадкував Джим, але він рідко сюди навідувався. За їхнього дитинства ця кімната була батьківським кабінетом. Тепер тут панував похмурий дух приміщення, де не живуть, а яким лише вряди-годи користуються. Меблі, крім двох крісел, зачохлено, холодний камін, тоскне тепло електрообігрівача, кабель, що тягнеться від нього до стіни, порожня поверхня скляного столу.

Джим лежав на канапі, закутавшись рушником замість шарфа. На стільці біля нього, поруч із пляшкою віскі, стояла переповнена попільниця, м’ятий паперовий стаканчик; на підлозі валялися позавчорашні газети. Над каміном висів на повен зріст портрет їхнього діда на тлі вицвілого від часу залізничного мосту.

— Джиме, мені ніколи теревенити.

— Це була твоя ідея! Сподіваюся, ти визнаєш перед усім правлінням, що ідея належала тобі. Ось до чого довів нас твій ріарден-метал! А якби ми дочекалися Оррена Бойла… — Неголений писок спотворювала складна суміш емоцій: паніки, ненависті, мстивого тріумфу, нагоди погаласувати на переможеного; до цього всього приєднувався обережний погляд, що боязко намагався намацати надію на порятунок.

Джим замовк, але Даґні не квапилася відповідати. Руки в кишенях; вона мовчки дивилася на нього.

— Ми нічого більше не можемо зробити. — проквилив він. — Я намагався зателефонувати у Вашингтон, щоб із міркувань національної безпеки вони відібрали «Фенікс-Дюранґо» і передали цю залізницю нам, але зі мною навіть відмовилися розмовляти! Багато хто буде проти, занадто небезпечний прецедент!.. Я прохав Національний залізничний альянс дати нам трохи часу і дозволити Денові Конвею попрацювати на своїй залізниці ще бодай рік, але він сам відмовився від цієї пропозиції! Я спробував був зв’язатися з Еллісом Ваяттом і його друзями в Колорадо, щоб вони вимагали від Вашингтона особливої вказівки, але всі вони — і Ваятт, і решта сучих дітей, — не погодилися! А йдеться ж про їхню шкуру теж, їхнє становище не краще за наше, вони прогорять, але вони все одно відмовилися!

Даґні коротко всміхнулася, але промовчала.

— Ми вже нічого не можемо зробити, це пастка! Ми не можемо ні добудувати цю гілку, ні відмовитися від неї. Ми не можемо ні йти, ні стояти на місці. В нас грошей катма. До нас нікому немає жодного діла! Що ми маємо без лінії «Ріо-Норте»? Але ми не можемо її добудувати! Нас бойкотуватимуть. Ми — в чорному списку. Профспілка залізничників подасть на нас позов. Так, вони неодмінно з нами судитимуться, бо для такого випадку існує закон. Ми не можемо добудувати цю лінію! Господи Ісусе! Що нам тепер робити?

Дочекавшись паузи, Даґні мовила крижаним голосом:

— Джиме, в тебе все? Якщо так, то я розповім тобі, що нам робити.

Він тупо роздивлявся її з-під набряклих повік.

– І це, Джиме, не пропозиція, це — ультиматум. Увімкни мозок