Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

– Біда, – каже батько, – ще колись вилізе і в'язи собі скрутить. Ідіть, хлопці, та й зріжте явора.

Поки зрізали – настав і вечір. Повечеряли, лягають спати, а батько ще нагадує:

– Не забудь, стара, нас розбудити зранку, бо підемо ще дивитися, хто засватає царівну.

Рано-вранці встали, поснідали, і поїхав батько зі старшими синами. Мати знову до сусідів. А Попелюх тоді виліз із-за печі, зняв капистру, подзвонив на порозі тричі, загула земля, і з'явилася Сива Кобила. Скочив у праве вухо, а з лівого вискочив і став таким молодцем, як учора.

Наздоганяє в дорозі рідних. Сипнув батькові грошей у кишеню, а братів – нагайкою по спині, і поскакав далі.

Приїхав під гору, почекав, поки всі не спробували свого щастя, а тоді виїжджає на скляну гору. Запросила царівна сісти, зняла з руки золотого персня, переламала надвоє, півперсня в свою половину хустки загорнула, а другу половину Попелюхові віддала і теж сказала так зробити.

Попрощалися, сів Попелюх на Сиву Кобилу, з'їхав униз, а цар:

– Хто хоче, ще завтра може спробувати свого щастя!

Вислухав те Попелюх і – додому. Скочив у ліве вухо Сивої Кобили, а з правого виліз таким, як уранці був.

Прийшов батько з синами, а мати питає:

– Як там було?

– Той самий, що і вчора, нині виїхав.

– Гарно їхав, – озивається з-під печі Попелюх. – Навіть не ковзався кінь. І знову грошей жменю батькові подарував, а братів нагайкою почастував.

– А ти де був? – дивуються.

– Я з грушки дивився.

– Доведеться замикати його в хаті, бо впаде і ще вб'ється, – каже батько. – А ми завтра ще раз підемо подивитися.

На другий день побігла мати до сусідів розказати, що їй чоловік та сини розповідали, а двері забула закрити. Попелюх тоді швидко на горище, зняв капистру, подзвонив тричі. З'явилася Сива Кобила, а він вліз у праве вухо, в ліве виліз, і знову стався з нього красень-воїн.

Приїхав до скляної гори, а батько з братами вже там. Довкола вершників видимо-невидимо, та вже ніхто з них і не пробує вибиратися до царівни. А вона сидить на горі й дивиться, чому не їде її суджений.

Виїхав Попелюх на скляну гору, сів у крісло коло царівни, а вона підняла його чуба, що звисав на чоло, й притулила печатку.

Виступив тоді цар перед народом і каже:

– Дякую всім, хто був на цих заручинах. Бачите, лише один достойний стати моїм зятем. Через чотирнадцять днів будемо гуляти весілля, то хай усі прийдуть, хто хоче, – і старі, й молоді, й багаті, й бідні, й кінні, й піші.

А Попелюх сів на Сиву Кобилу та й додому. Доїхав, скочив Сивій Кобилі у ліве вухо, а з правого виліз таким Попелюхом, як був ізранку.

Минає день, другий, третій, у царськім палаці готуються до весілля, а жениха як нема, так нема. Сумує-тужить молода царівна, а що робити – не знає.

Розіслав тоді цар все своє військо, аби знайшли того баламута, що має печатку на лобі.

Ходять посланці від села до села, дійшли й до того, де Попелюх живе.

Почала якось мати вмивати Попелюха, глянула йому на чоло – і забулася.

– Звідки у тебе печатка?

– Та це я собі зробив так, бо почув, що батько розповідав, – каже Попелюх.

– Ой Боже, Боже, який дурний у мене син! – бідкається мати.

Аж тут і воїни йдуть до хати. Вигнала мати Попелюха під піч, заклала горшками, аби його не видко, і так царських посланців зустрічає.

Привіталися й питають:

– Скільки у вас тут хлопців?

– Два, – відповідає батько.

Підняли воїни волосся догори кожному й пішли.

Відвідали одного сусіда, другого, третього, а в четвертого була дуже стара бабуся. Ось і питає вона:

– Скількох хлопців ви дивилися в тій хаті?

– Двох.

– А третього куди вони поділи?

А та баба виділа у вікно, як Попелюх викликав Сиву Кобилу і кудись їздив.

Повернулися посланці знову до тої хати, де жив Попелюх.

– У вас ще один син є, – кажуть. – Покажіть його нам.

– Та знаете, ганьба й показувати, – відповідає мати. – То дурний, Попелюх.

А Попелюх озивається з-під печі:

– Заберіть, мамо, горшки ваші, бо порозбиваю.

Поки мати відкривала, він півперсня надів на палець, замотав півхустинкою, а потім на все те ганчірку намотав, а лоб сажею замазав.

– Та в тебе весь лоб у сажі, – кажуть воїни.

– Може бути, бо я давно не вмивався.

– Та вмийся, але спочатку ганчірку зніми з пальця.

– Не можу, бо він поранений і болить, – відповідає хлопець.

Почали воїни силою розмотувати, розмотали – і диво: півхусточки з ім'ям царівни. Ще розмотують – півперсня з її ім'ям.

– Ну, – кажуть, – ти і є той, кого нам треба. Тепер ходи з нами, бо в царя весілля готують.

Здивувалися батьки, віри тому не ймуть.

А Попелюх і каже до воїнів:

– Їдьте, а я вас наздожену.

Послухалися воїни, бо не будь-хто говорить, а зять царя.

А батько:

– Бери, сину, хоч сорочку чисту.

– Не треба мені нічого.

Дістав капистру, вийшов надвір і подзвонив нею тричі. Здригнулася земля, і Сива Кобила з'явилася:

– Що накажеш?

– Маю з'явитися на весілля до царя.

Скочив у праве вухо, а з лівого вийшов гарним-прегар-ним воїном.

Догнав він царських посланців, разом прибули до палацу. Цар послав слуг за його батьками й братами. Три дні і три ночі всією державою гуляли весілля, а як гості роз'їхалися, прийшла до царського зятя Сива Кобила і каже:

– Ти вже цар, одружений, а я мушу вертатися в своє королівство, бо воно без мене може пропасти. Я ж королева всіх земних вод.

– То вертайся, – каже Попелюх.

– Аби я могла вернутися, мусиш стати таким, як був.

Думав царський зять недовго, скочив у ліве вухо, а з правого вийшов знову Попелюхом.

Увійшов у спальню, вмостився біля дружини та й заснув. А вранці цар зайшов подивитися на молоду пару. Як побачив Попелюха, то мало не зомлів. Розбудив дочку:

– Що ти, дочко, вибрала собі?

Подивилася царівна та й почала плакати.

– Що з тобою сталося? – питає Попелюха.

– Нічого, лише я став звичайною людиною, – каже Попелюх.

Плаче дочка і нарікає на батька, що не пригрозив, коли вона його собі вподобала, а цар на те:

– Що хотіла, те й маєш. Ти дивися на нього, а я за той час палац для вас приготую.

І наказав слугам вигнати гусей з гусятника, настелити соломи, а дочці з мужем перебиратися туди жити.

Що їм, бідним, робити? Поселилися у