Читати книгу - "Грішниця"

– Нічого не знаю, хлопчика з нею не було. Приїздіть і розбирайтеся самостійно, мамочко.

Приїздіть. Приїздіть. Приїздіть. Мені хотілося бігти. Час раптом загус, став важким, секунди розтягнулись у вічність, що стискала кожен мій вдих. У забутті я зупинила перше-ліпше таксі й прокричала:

– У Київ!

Чолов’яга недовірливо окинув поглядом.

– Вам це дорого коштуватиме.

– Мені все одно, тільки швидше. Благаю.

Потім дівчина в білому халаті зі своїми дурнуватими запитаннями. Куди? До кого? Хто? Звідки? І знову лікарняні коридори, довгі-довгі, немов тунелі. Тільки б світло, тільки б воно було там, у кінці. Тамара Павлівна стала не схожа на себе. Переді мною лежала старенька – сива-сива, як остання на планеті зима. Вона тільки й могла, що дивитись, і в очах отих – крик.

– Де Славко? Мила моя, хороша, де наш хлопчик? Що з ним?

– Шановна, що Ви робите? Хіба не бачите, в якому стані хвора? Найменше хвилювання може вбити, а Ви…

– Де мій син?!! Ви чуєте! Де мій син? Хто тут хоч щось пояснить нарешті?

Я божеволіла, а всі довкола мовчали білим спокоєм.

– Випийте заспокійливого.

– Яке заспокійливе? Пропав п’ятирічний хлопчик!!! Чуєте?

– Він не пропав.

Я вхопила за руки лікаря.

– Де він?

– Зі своїм батьком.

Стеля закружляла й повільно почала падати.

– Яким батьком?

– Ну, шановна, Вам краще знати, якщо ви мати хлопчика.

Я трусонула лікаря так, що той ледь втримав рівновагу і встояв на ногах.

– Я – мати, чуєте? Мати! А мій хлопчик зараз невідомо з ким. Де він?

Лікар обережно відсторонив мої руки.

– Знаєте що, розбирайтеся самі, а мене чого за руки хапати. Годину тому телефонував Геннадій Владиславович Р. і попросив на випадок, якщо Ви з’явитесь, повідомити, що хлопчик у нього.

Я повільно з’їхала по стіні. Чоловік подивився співчутливо й порадив:

– Не піднімали Ви б зайвого галасу, у таких не відвоювати дитину.

Я заплющила очі. У кінці тунелю світла нема, тільки стіна – міцна й холодна. Натомість із палати Тамари Павлівни виповзла загрозлива тиша, глипнула оком і зникла. Лікар опустив очі, розвівши руками.

– Серце не витримало.

Я повільно піднялась, похитуючись, зайшла, стала поруч із ліжком, що ще ховало рештки тепла, торкнулася вже холодної руки, поцілувала й прошепотіла:

– Я знайду його й поверну, обов’язково поверну. Обіцяю.

Тієї різдвяної ночі хтось проковтнув світ, залишивши тільки його тіні в темряві. Я уявляла собі жах мого хлопчика і щось кричала в небо. Чому мій хлопчик став раптом потрібен своєму батьку? Навіщо? Що змінилось? Як таке трапилось? Небо мовчало, байдуже й чорне, на ньому так і не загорілася святкова зірка, принаймні, для мене.

* * *

– Невже відпустили? Це ж треба, Оксана ще в лікарні, а він на свободі! От вам справедливість і закон.

Марія Степанівна задумливо дивилася кудись крізь Ніну.

– Хтозна, кому від цього легше, доню.

Ніна обурено махнула рукою.

– Ясно кому!

Старенька присіла на стілець, потім подивилася на ікони в кутку й перехрестилась.

– Убережи його, Господи, наведи на шлях праведний. Я вам так, дівчата, скажу: покарання – не стіни, ні, справжні муки ось тут, усередині нас, і стіни тут ні до чого.

– А якщо він не розкаявся?

– То в’язниця це зробити за нього не зможе, тільки скалічить ще дужче.

– Не знаю, неправильно це, так не має бути. Ми повинні відповідати за свої вчинки.

У той самий день Ніна наштовхнулася на Степана біля кладовища. Він ходив між могил і вдивлявся в написи на хрестах, немов мав знайти там відповідь на якесь життєво важливе питання. Ніна спинилась, по спині пройшов холодок. Хлопець навіть не підняв очей, тепер він не вмів дивитися в очі. Ще через тиждень матір Степана розповіла, що син їздив до дружини в лікарню. Спершу його не пустили, та потім Оксана погодилась поговорити.

– Маріє, якби хто знав, як мучиться дитина моя, серце рветься, що нічим допомогти не можу, ніхто не може. Не знаю, говорили вони про що чи ні, тільки знаю, що Оксанка махнула рукою, мовляв, іди з Богом, прощаю. Та хіба він себе простить коли? Ходить і мовчить, мовчить і мовчить, страшно за нього, ой, як страшно.

– Ти б його до церкви сходити умовила, нехай би там покаявся.

– Хотіла, просила, благала – ні, не може.

– То молись і чекай, нічого іншого не лишається. Хіба що… якби Оксанка до вас повернулась… до Степана. Може, тоді провину свою спокутував зміг би.

Жінка заплакала.

– Не піде. Каже, що не може себе пересилити. Пробачити – пробачила, а повернутись – не повернеться. Сама знаєш, який чоловік у мене, не Степан, так він кров питиме.

– То куди ж бідолашна піде? Вагітна, а потім із дитиною?

– Не знає, плаче тільки. До батьків назад – що в пекло, нема куди подітись, нема – сирота-сиротою.

* * *

Недооцінка ворога – це його перевага. Я вже була не тією сиротою, яку безкарно викидають на узбіччя дороги. Ніхто? Нехай і ніхто, але разом із цим – матір, так-так, матір, що здатна вбити, захищаючи своє дитинча.

Геннадій недооцінив мою силу й мою любов – ні про те, ні про інше він не здогадувався. Я повернулася назад у будинок нічного метелика й завмерла, як роблять це змії перед смертельним стрибком. Чого це мені коштувало? Не знаю, тоді здавалось, що ось-ось втрачу розум, розірвуся на шматки від внутрішньої напруги. Я тільки й робила, що кидалася з кутка в куток, билася головою об стіни й ходила дивитися на псів, просто там, у вольєрі, мене огортало примарне полегшення. Собаки відчували мій стан: безжальні машини для вбивства піджимали хвости, клали голови на коліна, сумовито зазирали в очі й вили, вили, вили. Від цього виття піднімалося волосся на голові, а Роман кілька разів поривався застрелити псів, зупинявся тільки тому, що ті божевільні дорого коштують.

Це затишшя було оманою, я діяла й найперше використала всі можливі та неможливі зв’язки, щоб дізнатися про Геннадія все – аж до нічних кошмарів і дитячих страхів. Лише знання могло допомогти зрозуміти, навіщо йому знадобився мій син. За ці кілька років він високо злетів, змінював посади, кабінети, жінок, машини й будинки. Що ж, милий, нічого нового