Читати книгу - "Посол Урус-шайтана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова… Там вони будуть у безпеці.
— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав… Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.
— Я хочу також сказати Сафар-беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямлюватися. — Златка — твоя сестра… Це Адіке.
Сафар-бей зблід ще дужче.
— Що? Ти жартуєш?
— Я не жартую. Адіке — твоя сестра… Найкраще знає про це Гамід.
— Гамід? А він при чому?
— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів[92], а Златку завіз до себе в Аксу… Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою…
— Отже… ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?
— Я не викрав, а визволив Златку… А Якуб… Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.
Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.
— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною…
Він не змінив пози: як сів — так і закляк.
Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такою! Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син… Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі… А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно… Усе їхнє, рідне… Одне чуже — серце!..
Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ…
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.
— Тепер мені все зрозуміло… — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда… Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
— Слава Аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
— Взято в полон кілька десятків гайдуків!
— Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
— А де ж сам Гамід-ага?
— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена…
— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.
— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду…
Арсена вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.
— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто… Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю… Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив Аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводи!
— Ненко! — вигукнув Младен. — Опам'ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…
— Я дякую за це Аллахові! — гордовито перебив його Сафар-бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджія! Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
— Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
— Краще б ви не знаходили мене!
Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
— Нелюд! — тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
— Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід?
Батьки мовчали.
— Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.
— Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, — сказав воєвода.
— Він не вийде разом з вами! — рішуче відповів Сафар-бей. — Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?
Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.
Сафар-бей сумно посміхнувся:
— Лізьте!
Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.
— Прости мені, сину, що не догледів тебе і Златку! Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
«О Аллах! — простогнав глухо. — За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, — тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о Аллах, — я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я — твій раб, я — твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!»
Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…
Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол Урус-шайтана», після закриття браузера.