тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом — служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» — верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося — недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною, як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця — його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! — надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. — Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», — поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає, скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, — збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість — в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок — голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря — головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати — дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти — заб'ю!» — він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.
Господар, дарма що немудрий і хворий, все-таки господар. Якщо навіть поет сказав: «Володареву ласку — чашку рису — повік не забуду», — то й мені слід турбуватися про долю господаря. Груди стиснув жаль до нього, і я мимоволі закинув спостереження за купальнею. Коли це раптом від басейну з білястою цілющою водою долетів галас. «Напевне, б’ються», — подумав я й обернувся. Перед невеличкими дверима в лазню метушилися перевертні, штовхаючи один одного волохатими литками й безволосими стегнами. Осіннє сонце якраз хилилося до обрію: було видно, як у клубах пари, що піднімалася аж до стелі, бовваніли їхні невгамовні, крикливі тіні. «Пече! Пече!» — доносилося звідусіль і, пронизавши вуха, переплутавшись у голові, розбігалося на всі боки. Ті голоси набирали для мене кольору — жовтого, зеленого, червоного, чорного — і, накладаючись один на одного, сповнювали лазню невимовним гамором. Вони виражали тільки сум’яття і розгубленість. Я стояв, заворожений цим видовиськом. Коли шум досяг найвищої межі, нараз із безладної юрби, пускаючи в рух лікті вигулькнув якийсь здоровило. Від решти сенсеїв він був вищий на цілих три суни. 3адерши свою розчервонілу пику (я ніяк не міг збагнути, чи то в ньогo борода росла з обличчя, чи обличчя з бороди), він ревнув як у тріснутого дзвона голосом: «Холодної! Пече! Пече!» Той голос й обличчя здоровила так виділялися у цій веремії, що якусь мить здавалося, наче ціла лазня зайнята одною людиною. Нaдто дикою. Тією самою, що про неї писав Ніцше. Володарем злих духів. Верховодою над перевертнями. Поки я за ним стежив, з-за басейну почулося: «Агов!» Я кинув очима в той бік — у сірому мороці я побачив, як уже знайомий вам лазник у ватяній безрукавці розбив вугляну брилу й уламки кинув у піч. Дверцята грубки зачинилися, вугілля затріщало й обличчя лазника раптом освітилося. Водночас, наче спалахнувши, з пітьми виступила й цегляна стіна позаду лазника. Мені стало трохи моторошно, я зістрибнув з підвіконня і подався додому. Дорогою я міркував: «Вони намагаються досягти рівності, скинувши хаорі, штанці й хакаама. Але і серед голих знайдеться герой, котрий інших, слабосилих, підімне під себе. Роздягайтеся скільки заманеться, однаково рівності вам не бачити, як своїх вух».
Коли я вернувся з лазні, на світі панував мир і спокій, а господар уминав вечерю. Обличчя його вилискувало після купелі. Помітивши, що я піднімаюся на веранду, він буркнув: «Що за безтурботний кіт! І де це він вештається?» Я зиркнув на столик: грошей у нього катма, а закусок он скільки! Серед них і смажена риба. Не знаю, як вона називається, але певен, що її вчора нишком виловили поблизу форту Одайба. Я вже повідомляв, що здоров’ю риб можна позаздрити, але хіба витерпиш, коли тебе варитимуть і смажитимуть? Краще вже слабувати й бути на волосинку від смерті, але хоч дихати. Отак міркуючи, я присів біля столика — сподівався, щось перепаде, — вдаючи, що
