Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Сам не свій від страху, відступаю у протилежний, найдальший закут подвір'я, де, інстинктивно шукаючи укриття, ховаюся до малої альтанки, переконаний у даремності власних зусиль. Кудлатий звір підскоком наближається й ось уже його морда під входом до альтанки замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, здогадуюсь, що він розмотав уже до кінця ланцюг, волочачи його за собою подвір'ям, і альтанка вже недосяжна для його зубів. Стероризований, розчавлений небезпекою, відчуваю слабку полегшу. Але ноги мені підкошуються, ледь притомний підводжу очі. Ніколи не бачив його так зблизька і щойно допіру спадає мені з очей полуда. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж це людина! Людина на ланцюгу, яку я в спрощеному метафоричному відбитті нетямущо приймав за собаку. Прошу правильно мене зрозуміти. Це був собака — безсумнівно, — але в людській подобі. Собача якість — це якість внутрішня; вона може проявлятись однаково добре і в людській подобі, і в подобі тваринній. Цей, що став переді мною при вході до альтанки, з пащею ніби навиворіт, усі зуби вищирені у страшному гарчанні, був чорноволосим чоловіком середнього зросту, мав жовте, кощаве обличчя, гарні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного одягу й доглянутої бороди, його можна було прийняти за інтелігента, за науковця. Це міг бути старший брат-невдаха лікаря Ґотарда. Але перше враження хибне. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни біля носа, що губилися в бороді, поперечні поодинокі зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову ілюзію. Він був радше палітурником, крикуном, промовцем на зборах, партійцем, запальним чоловіком із темними вибуховими пристрастями. І, власне, у прірві жаги, в конвульсійному напруженні всіх жил, у шаленій люті, оскаженіло очікуючи на кінчик скерованої проти нього палиці, — був стопроцентним псом.

«Якби перелізти через задню стіну альтанки, — подумалося мені, — я був би вже недосяжним для його люті і міг би бічною стежкою дійти до брами санаторію». Вже був перекинув ноги на другий бік, коли раптом затримався на півдорозі. Відчув, що було б надто жорстоко просто так відійти і залишити його наодинці з його безпорадною люттю, що перейшла усі межі. Уявив собі його розпач, нелюдський біль, при моєму відході, утечі з пастки, зникненні раз і назавжди. І я залишився. Підійшов до нього й мовив спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я вас відчеплю».

На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».

У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.

— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.

— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.

Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.

Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.

Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.

У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.

Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.

Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада