Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але лікар Ґотард невловимий. «Пішов саме до ресторану», — повідомляє мені покоївка. Коли рушаю туди, вона наздоганяє мене, щоб сказати, що помилилася, лікар Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, міркуючи, які ж операції можуть тут робитися, входжу до передпокою й справді — мені кажуть чекати. Лікар Ґотард вийде за мить, саме скінчив операцію, миє руки. Вже майже бачу його, невисокого, у розвіянім халаті, — великими кроками поспішає через шпитальні зали. Але що виявляється через мить? Лікаря Ґотарда тут нема й не було, і, взагалі, тут роками не робилося жодних операцій. Лікар Ґотард спить у своїй кімнаті, і його чорна борода стирчить догори. Кімната повниться хропінням, як клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімають, скупчуючись, лікаря Ґотарда разом із ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здутої постелі.

Трапляються тут іще дивніші речі, речі, які приховую сам від себе, речі фантастичні, абсурдні. Скільки не виходжу з кімнати, все здається мені, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде переді мною, не обертаючись. Це не санітарка. Знаю, хто це. «Мамо!» — кричу тремким від хвилювання голосом, і вона повертає лице і якусь мить із благальним усміхом дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку пастку я втрапив?

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні поважнішають у своїх барвах, хмурнішають і тьмяніють. Відчуття — мовби дивишся на світ крізь геть чорні окуляри.

Весь краєвид — наче дно величезного акваріума — з блідого чорнила. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що гойдаються, як водорості, на тлі чорнильної товщі.

Околиці санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, пробігають вони унизу у сутінках усіма стежками й дорогами, заглиблені у свої собачі справи, лихі й насторожені.

Пролітають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, вуха шпичасто настовбурчені, із жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі вихоплюється з горлянки, засвідчуючи велику схвильованість, заклопотані своїми справами, квапливі, завжди у русі, завжди захоплені незрозумілою метою, майже не звертаючи уваги на перехожого. Хіба що глипнуть на нього сердито, і тоді в чорному й мудрому зизуванні проглядає лють, погамована у своїх проявах лише браком часу. Інколи, даючи волю тій меті, повертають до вас із похиленою головою і зловісним гарчанням, але тільки для того, щоб дорогою занехаяти замір і податися далі у великих собачих танцях.

Нема ради на це собаче засилля, але от на яку біду управління санаторію тримає на ланцюгу величезну вівчарку, страхітливого звіра, справжнього вовкулаку просто-таки демонічної дикості?

Дрож проймає мене щоразу, як минаю його буду, при якій стоїть він сам, нерухомий, на короткому ланцюгу, з наїжаченим дико загривком, щетинястий, вусатий і бородатий, з потужною машинерією неймовірно ікластої пащі. Не гавкає зовсім, лише його дикий писок на сам вид людини робиться ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі страхітливу морду, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким і завзятим, з глибин ненависті видобутим виттям, у якому звучать туга і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить повз цього звіра, коли разом виходимо із санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависті. Помічаю, що я зараз на дві голови вищий від батька, який обіч мене, малий і худий, тупцює дрібним старечим кроком.

Наближаючись до ринку, бачимо незвичайне пожвавлення. Юрби людей бігають вулицями. Доходять до нас неймовірні звістки про вторгнення до міста ворожої армії.

Серед загальної розгубленості люди подають одне одному тривожні і суперечливі відомості. Важко розібратися в цьому. Війна, не упереджена дипломатичними заходами? Війна серед мирної тиші, не затьмареної жодним конфліктом? З ким війна і за що? Сповіщають, що вторгнення ворожої армії підбадьорило у цьому місті партію невдоволених, які вибігли на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І справді, ми уздріли групи путчистів у чорному цивільному вбранні з перехрещеними на грудях білими ременями, які посувалися мовчки з наготовленими до стрільби карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалась на хідниках, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких вимальовувалося почуття зверхності, блиск зловтіхи і якесь змовницьке підморгування, мовби стримувалися, щоб не пирскнути сміхом, який здемаскував би всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнала юрба, але загроза наведених цівок тамувала веселі окрики. Вони проминули нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці залила тривожна, понуро мовчазна юрба. Глухий гамір завис над містом. Здалеку, схоже, долинав гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків.

— Я мушу дістатися до крамниці, — сказав батько, блідий, але сповнений рішучості. — Не треба мене супроводжувати; ти лише заважатимеш, повертайся краще до санаторію.

Голос боягузтва порадив мені бути слухняним. Помітив лише, як батько втиснувся в щільну стіну юрби, і згубив його з очей.

Бічними вуличками квапливо скрадаюся до горішнього міста. Усвідомлюю, що крутими узвозами мені пощастить обійти півколом середмістя, забите людським юрмовиськом.

Там, у горішній частині міста, юрба була рідша і, зрештою, зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі горіли тьмяним, блакитнуватим промінням, як жалобні лілії. Навколо кожного танцювали рої тяжких, наче кулі, хрущів, підтримувані бринінням вібруючих крил. Деякі, впавши, недолуго повзали, намагаючись скласти ніжні плівки крил під тверді випуклі панцирі. Газонами і стежками гуляли заглиблені в безтурботні бесіди перехожі. Розлогі дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, під парковим муром. З мого боку, вгорі, він ледве сягав висоти грудей, але зовні спадав до рівня дворів високими, з цілий поверх, кам'яними укосами. В одному місці поміж подвір'ями аж до висоти муру здіймалася глинобитна рампа. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені доброю просторовою орієнтацією, справдились. Я знаходився майже навпроти санаторського будинку, оддалік у чорній оправі дерев невиразно білів флігель.

І ось я входжу звично через заднє подвір'я, крізь браму у залізній огорожі, і вже здалеку бачу собаку на варті. Як завжди, проймає мене дрож осоруги на сам його вид. Хочу мерщій обминути його, щоб не чути глибинного, нутряного стогону ненависті, коли, на свій подив, бачу, ще не вірячи власним очам, що пес віддаляється підскоком від буди, біжить, не