Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Он як! — вигукнув Нед. — Ця тварина до всього ще й смачна!

— Так, пане Ленд. Його м’ясо вважається надзвичайно цінним і в Меланезії подається на царські столи. Останнім часом на дюгоня полюють з особливим запалом, так що він незабаром, як і його ближчий родич — ламантин, буде знищений.

— У такому разі, капітане, — сказав серйозно Консель, — можливо, це останній представник його родини, то чи не слід його зберегти в інтересах науки?

— Може, й так, — заперечив канадець, — але в інтересах кулінарії краще на нього пополювати.

— Отже, дійте, пане Ленд! — відповів капітан.

У цей час на палубі з’явилося сім матросів команди, мовчазних і безпристрасних, як завжди. Один з них ніс гарпун і вірьовку, що використовується при ловлі китів. Шлюпку зняли з її місця на палубі і спустили на воду. Шість гребців зайняли свої місця, один став до стерна. Нед, Консель і я сіли на кормі.

— Хіба ви не поїдете з нами, капітане? — спитав я.

— Ні, пане професоре, але я бажаю вам успіхів! Шлюпка відпливла і під ударами шести весел швидко полетіла в напрямі до дюгоня, який знаходився тоді на відстані миль двох од «Наутілуса».

Підійшовши на кілька кабельтових до тварини, шлюпка попливла повільніше, весла заглиблювалися у тиху воду без будь-якого шуму. Нед Ленд з гарпуном у руці перейшов на ніс човна. Гарпун для полювання на китів прикріплюється звичайно до дуже довгої вірьовки, яка швидко розмотується пораненою твариною. Але тепер вірьовка була завдовжки не більше десяти брасів, до її кінця був прив’язаний пустий бочонок, який, залишаючись на поверхні, повинен був показувати напрям підводного шляху дюгоня.

Я піднявся і тепер уже ясно побачив супротивника канадця. Дюгонь, якого ще називають алікором, дуже нагадував ламантина. Його видовжене тіло закінчувалося довгим хвостом, а бокові плавці — справжніми пальцями. Він відрізнявся од ламантина тим, що його верхня щелепа була озброєна двома довгими і гострими зубами, справжніми іклами, що грізно стирчали в різні боки.

Дюгонь, на якого Нед Ленд збирався напасти, був величезний, завдовжки понад сім метрів. Він не рухався і, здавалося, спав на поверхні. Це значно полегшувало напад Неда.

Шлюпка обережно наблизилася до тварини на відстань трьох брасів. Матроси підняли весла, я трохи підвівся з свого місця. Нед Ленд ледь відхилився назад, змахнув рукою і з силою кинув гарпун.

Слідом за цим почувся свист, і дюгонь зник. Очевидно, гарпун зачепив лише воду.

— Тисяча чортів! — закричав розлючений Нед, — я промазав!

— Ні, — відізвався я, — тварину поранено, он сліди крові. Але гарпун не залишився в його тілі і упав у воду.

— Мій гарпун! — вигукнув Нед. — Мій гарпун! Матроси почали гребти, стерничий спрямував шлюпку до плаваючого бочонка. Виловивши гарпун, шлюпка кинулася навздогін тварині.

Дюгонь час від часу з’являвся на поверхні моря, щоб подихати. Рана, очевидно, була неглибокою, бо він плив з великою швидкістю. Шлюпка, яку приводили в рух дванадцять мускулястих рук, летіла по його слідах. Не раз вона наближалася до тварини на кілька брасів, і канадець уже збирався знову кинути гарпун, але вона раптово пірнала у воду, де вже не було можливості влучити в неї.

Можна уявити собі, який гнів охопив нетерплячого Неда Ленда. Він посилав навздогін тварині найенергійніші прокляття, які тільки існували в англійській мові. Навіть я починав відчувати деяку прикрість, коли бачив, як дюгонь розгадує всі наші хитрощі.

Так ми переслідували його без відпочинку вже понад годину, і я все більше починав сумніватися в тому, що ми ним оволодіємо, коли раптом тварина вирішила помститися нам за переслідування. Вона повернулася, щоб у свою чергу напасти на шлюпку.

Цей маневр не уникнув очей канадця.

— Увага! — крикнув він.

Стерничий вимовив кілька слів своєю дивною мовою, попереджаючи, мабуть, людей про необхідність бути на сторожі.

Дюгонь, підпливши на двадцять футів до шлюпки, зупинився, втягнув широкими ніздрями, розташованими не поблизу пащі, а у верхній частині морди, біля очей, багато повітря і кинувся на нас.

Нам не пощастило уникнути удару, але, дякуючи спритності стерничого, шлюпка майстерно зробила поворот і не перевернулася, а тільки набрала одну-дві тонни води, яку потім довелося вичерпувати. Нед Ленд, учепившись за ніс шлюпки, осипав ударами гарпуна велетенську тварину, яка вп’ялася зубами в борт шлюпки і намагалася підняти її з води, як лев піднімає косулю. Ми всі попадали один на одного, і я не знаю, як закінчилася б ця пригода, коли б канадець, ще більше розлючений твариною, не ударив нарешті її прямо в серце.

Я почув скрегіт зубів по обшивці шлюпки, і дюгонь зник, потягши за собою й гарпун. Але в скорому часі бочонок виплив на поверхню, а після нього з’явилось і тіло тварини, перевернуте на спину. Шлюпка обережно підпливла до дюгоня, взяла його на буксир і потягла до «Наутілуса».

Щоб витягнути тушу на палубу, довелося застосувати талі, бо вона важила понад п’ять тисяч кілограмів. Дюгоня розрубали на частини під безпосереднім доглядом Неда, який уважно стежив за всіма моментами цієї операції. Того ж вечора стюард подав мені на обід кілька кусків м’яса дюгоня, майстерно приготовленого коком. Воно мені здалося прекрасним, навіть кращим за м’ясо корови.

На другий день, 11 лютого, камбуз «Наутілуса» збагатився ще одним сортом смачної дичини. Зграйка морських ластівок сіла на палубу корабля. Це була різновидність поширених в Єгипті нільських ластівок з чорним дзьобом, сірою гострокінцевою голівкою, з очима, оточеними білими цятками, з сіруватими крилами, спинкою і хвостом, з білими черевцем і шийкою, з червоними лапками. Ми також спіймали кілька дюжин нільських качок — надзвичайно смачних диких птахів з білою головою і шиєю в чорних цятках.

«Наутілус» у цей день ішов розмірено. Він, здавалося, нікуди не поспішав. У міру того як ми наближалися до Суецу, я помітив, що вода Червоного моря ставала все менш солоною.

О п’ятій вечора ми побачили на півночі мис Рас-Мохаммед, який є кінцем кам’янистої Аравії, що лежить між Суецькою затокою і затокою Акаба.

«Наутілус» увійшов у протоку Жубаль, що вела до Суецької затоки. Я виразно помітив високу гору, яка височіла над обома затоками Рас-Мохаммеда. Це була гора Синай, на вершину якої, за переказами, піднімався Моїсей.

О шостій годині «Наутілус», то пливучи на поверхні, то заглиблюючись, пройшов поблизу Тору, розташованого в глибині бухти.