Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Наступного дня Сірко з погрозою домігся від кошового Гомона та писаря Барабаша оголошення сіромству квестійних артикулів гетьманових домови та присяги. Зібрали Великий збір кошового і «паланкового» козацтва, на якому зачитали гетьманове сповіщення. Та «ужондова» звістка, як постріл тривожної сальви, вдарила по всьому козацькому поспольству, по окольних великолужцях, відгукнувшись луною, як від вибуху бомбарди, серед рангових та магістратсько-ратушних, монастирських, церковних та різноманітних підсусідкових верств української людності... Підсилювало її і «Послання митрополита Сильвестра до козаків-січовиків, донців, рольників та міщан».

Позавчорашні Сіркові сумніви розсипалися і здиміли у бурхливому обурі січової маси. Зате запам'яталося виголошене на зборі Гомоном і Барабашем:

— Доброхітне приєднання,— міркував перший,— як бачите, з нахилом тільки в бік привласнення наших земель і люду будь-яким коштом і облудством є захланством, а не проявом вільної християнської доброхіткості! Воно — казусний траф, що повторює отаке ж безперестанне привласнення інших людностей в передніші часи царями і боярами, і нічого більше! Наше поспольство лише кривдно ним уражене, але не переможене!..

— ...Користаючись із обезлюдненості наших волостей та із того, що велике число люду скалічено війною, що ми опинились у безвиході і нужді разом із осадцями та викітцями, вони жалують нам живот тих же пахолків і наймитів, яко уже привласненому передувально різнолюду!..— високоштильно підтримав Гомона скриб Коша Барабаш.— Не бути по-їхньому!.. Московія не правова держава, вона — пашалик! Деспотна!..

Найбільш обурено лементували, горланили і галасували на зборі оті в різні часи збіглі козаки, що на своїй шкурі пізнали і бояр, і царя-батюшку. Їх не страшили навіть погрози січової старшини.

— Збіжимо на Дон, у Крим! Підемо до ногаїв і черкесів! Віддамо Січ під хана й султана! — погрожували кошовому, аж той мусів закрити збір для «поміркувань і вияснень становиська насправдішнього...»

— Ваш гутір в загадках, і не втнеш вас, окаянних!

— Мовчіть краще, не балагурте, галасайки й відступці та ломослови!

— До дзябла кошового!

— Туди ж писаря-скриба!

— Підступці ви, а не старшини!

— Бий у накри і тулумбаси! — погрожували, довго не розходячись із радного майдану...

Обмірковуючи ввечері події дня, Сірко то тішився, то впадав у відчай, дишперуючись непосильно тяжким, аж чорним болем поспольства, що накочувався, навалювався на нього, мов химери й привиди. Бачив перед собою то шмаття синього, сірого і чорного неба, то обрізок-уривок арканної петлі, що затягувалася на дебелій шиї в ката Лаща під запаленими зусібіч Кумейками, то взяття Кодака зі славним наставником Сулимою та катування і страти старшин у Варшаві. Услід проносилися клекоти і гримотіння двобійних вирів під Мошнами чи в Хирівці, у Дюнкерку чи Азові — із грізними бастіонами і замковими вежами. Згадався йому і лисий, з кривавими очима, вороний з підпалинами на ногах і в пахвинах кінь Шайтан, його роздертий вудилами рот і вивалений буряковий язик — уже під Білою Церквою... Було та було всього в його споминах...

Чорно-криваве, кривдне і болюче заступалося іншим: рідним, затишним, по-своєму втішним. Спичкуваті стовбури та султани, волоття очеретів і оситняків навкіл Січі чи розбуяні чагарі і зарості пахучо-п'янких маків та камелій в Азаці змінювалися падінням довжелезних драбин, відкинутих від вежової стіни під фортецею, із мурашинами чіпких козацьких тіл, що падали з драбинами у підмурний рів із осмерділою водою, а між ними — постать Корнія Метелиці із масивною золотою сергою у вусі, і тиха смерть його джури Остапа Товкача, та довга дорога в станицю Зимовейську через Новочеркаськ із Іваном Разею.

Образ Івана і його батька Тимоша, гостинної Горпини, дочки Ганки і вихованки Діляри, чи незлобиві сварки доброго сотника Шуліки та похід із писарем-скрибом Семирозумом у Трахтемирів, стосунки із отцем Данилом Тукальським-Нелюбовичем оживали перед його зором, хоч був уже тим не радий... Дивним щастям і нещастям людей є дар спогадів. Він і остуджує буйну радість, і стишує болі від кривдних злодіянь.

З отого тучового марева вимальовувались грізні постаті Варлама Ремеза, Никодима Довбні, Кості Колішні, Галона Гонивітра та Фрола Штокала — бомбардирів у баталіях під далеким Дюнкерком, потім раптово ставало перед очима запашне татарське зілля, чебрець, будяки під горосхилом, жовтоцвіти в байраках і жихунці-чистотіли у прилісках, луни-обомовні-покоти у лісі по путі від митрополита Петра Могили з Києва чи обілене лелече гніздо на осамоченій вербі в степу та тихі, заспівані жайворами передобіддя рідного неба над ним...

Сірко жив спогадами, і його пам'ять, що фіксувала все пережите і почуте із вуст людських, була воднораз і його перевагою, і нещастям. На кожному шляху своєї козацької батьківщини, в побоїщах і по них він бачив руїни чи напівзруйновані мури минулого, печища та могили, вчинені догони за ясиром та людоловами. Але неподоланим був край, непереможеним! Не могло бути тоді й мови про якесь приєднання ні до Польщі, ні до Московії, ні до Туреччини чи Ханства...

А гетьман Богдан?.. Досить освічений, із довголітнім практичним досвідом, невже він не розумів, що Україну спіткає те саме, що й басків у Кантабрійських горах Піренеїв, валонів, інших різнолюдів Фландрії, які обстоювали вони, беручи участь у Тридцятилітній війні? Адже Фландрія, відірвавшись за допомогою козаків від іспанської шибенично-вогневої інквізиції, потрапила в кліщі французького абсолютизму і все через оте легковажне «а може».

Не міг не знати гетьман, що московське самодержавне тирано-деспотичне царство, як рідко яке на землі, володіє прийомами цинізму та підступності, як і ресурсо-людськими можливостями, особливо тепер, після розвалу й падіння в результаті царських інтриг сибірського Кучумового ханства. Ідучи в бій, він незмінно