Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Сірко ніби на власні очі бачив усе, про що докладно почув від Гната Турлюна: як протоієрей Переяславський Григорій, об'являючи присягу гетьмана в білокам'яному соборі, просив молільно московських посланців присягнути за царя на вірність Україні, на збереження її віковічних сподіванок, звичаїв, прав та вольностей, як посли не лише обурливо відмовилися давати клятву, а й почали брутально, погрозливо та непристойно обзивати протоієрея крамольником, бо подібна клятва — смертельна образа високої особи і порушення усталеного звичаю царського як помазаника божого!..

Хмельницький аж тепер нарешті зрозумів, що напів-вивівши свою людність із вогню, він кинув її у полум'я, від чого його схопив серцевий удар і він мусів вийти із церкви, залишивши ганебний обряд доброхітного приєднання трактувати уповноваженим — Павлові Тетері та Григору Сахновичу. Присяга «на вічну вірність цареві» все ж відбулася. Як запевняє Турлюн, надії покладалися на Бога і час.

У безсиллі зітхав, скреготав зубами, лаявся і плювався Сірко, бо знову й знову перед очима зводилася рідна йому, як власні діти, Настка, а поряд із нею — обдурений гетьман. І дивився він то на Настчині привид ні, то на Богданові уявні стинання, як на свої, і то підіймав їх обох до неба, то опускав на грішну землю та сварив так, як лише вмів: сестрі дорікав, що не зуміла втекти від ушкалів-людоловів, отак добре вершникуючи, а гетьманові — що підвів свій рідний люд.

«Збільшиться тепер перекинчиків уже і в четвертий бік, найманців, шпигів, наїде товмачів, набреде утриманців-цькувальників, і як Богдан сам не потопче оту ганебу-присягу негайно, то його таки умертвлять, щоб від його імені ніхто вже не міг її потоптати. Його об'являть своїм, навіки пам'ятним, а сотні й тисячі — зрадцями і святотатцями його світлих діянь»,— згадалося сказане Брюхом.

І тоді у вухах продзвеніла записана Турлюном артикульна квестія «Домови»: «Судитися козаки будуть по своєму покону, реєстр війська — шістдесят тисяч, тільки на своєму утримку і кошті, в містах України-Малорусії і Слобідських земель урядники мають бути лише козацькі; староства Чигиринське, Мліївське, Гадяцьке, Медведівське і Кам'янське, яке Сірко нещодавно започав, лишаються навічно при гетьмановій булаві, як рангові володіння; по кончині Хмельницького гетьман обиратиметься вільними голосами поспольства, але з дозволу царя і з його потвердженням вибору... На писарів-скрибів, суддів та на всякого полковника і осавулу надаватиметься по млинові для харчу...»

Не було в «Домові» і натяку на плебісцитність, на стан поспольства міського-ратушного і сільського-волосного, як не було згадано і про межі з Московією в отих Слобідських землях, що сягали своїм заселенням викітцями та осадцями Ко-Лугів, Полісся Дебрянського, Орельщини, Курщини, Вороніжчини, Покум'я та аж Підкум'я.

Розторопним проявив себе у Гетьманщині Гнат Турлюн, довідався навіть, що благочинний Симеон Полоцький, «бардзо в науцях іскусний», чемно заперечив цареві зроблений тим запис: «Украйна-Малорусія повернута притулково в лоно Велікоя Русії на її живот»,— каламбурно зазначивши: «Як можна, високий володарю, повернути Русії те, що ніколи їй не належало, а ще вживати двоозначне слово „живот“?!» Цар не посоромився дати зрозуміти Полоцькому: «То ми з тобою, дидаскале мій, достеменно знаємо, а поспольство і духовенство та отроки і наступники наші знатимуть лише те, що ми їм підкажемо знати, і тільки так, як ми підкажемо!..»

Багато чого привіз Турлюн із волості, не приховав і того, що «ні Богун, ні Федоренко, ні Глух, ні Кравченко, ні інші чільники на волості отих квестійних артикулів Богданової присяги не визнають і самочинно готуються до війни з ляхами чи, при потребі, і з москалями...»

Стояла нещасна Настка чорним лихом в його тямку, стояв і гетьман, як у каглі на жаринні; і сам він там борсався, м'яв руку в руці, протирав лоба, скріб виголений гамалик і не міг навіть зусиллям волі себе заспокоїти. Ще й ще пригадував сказане Турлюном і доходив висновку, що ні волость в Гетьманщині, ні січове низове поспольство, ні Слобожанщина нічого достеменно не відають ні про домову гетьмана, ні про зміст листа кошового Гомона, написаного Дем'янцем Барабашем, звичайно ж, при Брюхові. І ота гра старшин на дві дудки змушувала його, підтятого ще й подією з Насткою та гетьманським вчинком, відмежуватися хоч натимчас від Січі, перебратися або в Капулівку, або ще деінде.

Особливо обурював Сірка добутий Турлюном за таляри і дослівно переписаний лист січової старшини: «Задум Ваш бути купно з усім людом українським, по обох боках Дніпра мешкаючим, із усім слобідським і інших закутків нашим людом і удатися під протекцію пресвітлого монарха всерусійського — за слушний визнаємо і даємо нашу войськову раду, аби-сьте тої справи покамісто не лишали і оную вершили, яко найлепший ужиток отчині нашій українській, а нам, Війську низовому, середньому і верхньому, окрему незалежу по козацькому покону омовили. А ще будьте пильні та примітливі, аби ляхи, довідавшись про тоє, не учинили Вам своїми пильнованнями і плутнями ніяких перепон, завад чи перешкодства...»

«Отак, значить, говорили зі мною про гетьмана одне, а писали йому зовсім інше,— схилив на руки голову Сірко.— З чого у них отут, на вольності, ота двуликість? — питав себе, марудячись.— Як можна ховати таке від усіх козаків-черкас?.. Бояться долі Худолія, Гладкого і Лютая?! Чи втратили зовсім лицарську цноту і сумління?! І одне, і друге! — відповідав собі.— І король та Радзивілл, і господарі та хан, і зверхники інших земель, і сам світлий Поріг Високої Порти віри не ймуть отому доброхітному приєднанню, та на всі голоси зусібіч обіцяють гетьманові золоті гори, і радять небарно порвати домову з царем як смертельну...— звучав Турлюнів голос.— Філон Джалалій зник, кажуть, як у воду канув, після сварки з гетьманом, а Савченкові, яко послові гетьмановому, хан морду розквасив, упавши в шалену падучку...»

Було далеко за північ уже, а Сірко все не міг склепити повік. Лежав горізнач, повертався на боки, подумки блукав то з гетьманом, то з Насткою. Осуджуючи гетьмана, ловив себе на тому, що винив і себе та своїх однодумців, бо закрадався до нього сумнів, що, може, дійсно правий Богдан, а решта чогось не розуміють, не в змозі дійти,