Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти запам'ятай все, що я тобі сказав, і передай, кому слід… А ще запам'ятай і, якщо зможеш, передай моїм в Артемівськ, на Ільїчовку: так, мовляв, і так, Колька Бистров помер…
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ
Розділ перший
КАПІТАН ЗАТОНУЛОГО КОРАБЛЯ
Людмила перегорнула останню сторінку рукопису і ще довго не могла позбутися враження від людей і подій, про які розповідав у своїй книзі Касян. Вони товпилися в її думках, вимагаючи відповіді на запитання, поставлені вже самим фактом їх існування. Захоплення мужністю, яка на той час була нормою повсякденного життя, поклик не розкритої до кінця таємниці, жагуче бажання довідатись якомога більше про долі людей, що встигли викликати до себе інтерес, симпатію, співчуття, — все це зараз переповнювало душу, тривожило давно минулою небезпекою, викликало гордість за людину, до якої після прочитаний цих сторінок ще більше розкрилося її серце. Тепер вона не ревнувала його до минулого, як раніше, а сама, підкорена тим минулим, уже не могла його позбутися.
Пройшло досить багато часу, а Касян з Петром не поверталися. Чи то від холоду (в пічечці ледь дихало бузковим кольором пригасле вугілля), а може, через хвилювання, що виповнювало все її єство, Людмилу кидало в дрож. Щоб зігрітися, встала, обхопила себе за плечі і кілька разів пройшлась од вікна до дверей. Вийшла в коридор, знайшла відро з вугіллям, засипала в пічку і знову сіла до рукопису, проте читати вже не могла. Залишатись на самоті ставало все важче. Спробувала по телефону зв'язатися з радистом, але скільки не крутила ручку, все марно. «Чи вони там забули про мене, чи що?»
Одяглась і ступила за поріг. Віхола ніби зраділа її появі, закрутилась навколо, вдарила в обличчя снігом, страшно завила, заулюлюкала, проте, побачивши, що не налякала, відкотилась і пішла танцювати по наметах між будиночками ГРП.
Людмила вчепилась за вірьовку і, тримаючись за неї, налягла на вітер всім тілом, рушила вперед. Йти було важко, намети в'язали ноги, колючки снігу забивали дихання. Шлях у п'ятдесят метрів забрав багато часу. Біля дверей будиночка радиста метелиця намела цілу гору снігу. Не перейшла — перепливла через неї. У тамбур зайшла біла, мов привид. Першим її зустрів пес. Зрадів, заметушився, загавкав, подаючи знак, що йдуть гості. Двері розчинились, і в тамбур разом із світлом, що засліпило Людмилі очі, вийшов Касян.
— Ти? Чого ж ти не дочекалась? — говорив він, обтрушуючи її від снігу. — А ми тут ніяк не зв'яжемось…
Вона увійшла в кімнату радиста, яка була і залом чекання для пасажирів вертольота, скинула куртку, поправила волосся. На обличчі її іскрилися краплини розталого снігу. Людмила стояла і дивилася на Касяна широко розкритими очима. Він перестав метушитися, прикрив двері, повісив на гвіздок її куртку, шарф і, повернувшись, спитав:
— Що з тобою?
— Щось трапилось, Людок? — спитав і собі Петро. Він сидів у кріслі розморений, напівсонний.
Людмила підійшла до Касяна.
— Я хотіла… Хотіла сказати… — І раптом поцілувала його.
— А мене? — Добриня заморгав віями. — Я теж хочу…
— Перестань! — обірвала його Людмила і закрила очі. Повіки її здригалися, губи ворушилися, вона довго не могла опанувати собою.
— Я… Я нічого не знала, — пошепки промовила вона. — Ти нічого не говорив про те своє минуле життя… Я зовсім тебе не знала.
— А що ми знаємо про ближніх, про їх долі? Ми часто і байдужі, і безжальні. Все крутимо у звичнім колі уявлення банальні… Так чи як сказав популярний поет? — кинув ображений Петро.
Людмила глянула на нього сердитим оком.
— Я чого, я нічого, — він відкинув голову на спинку крісла і надув губи.
Запала мовчанка. Пауза затягувалась, і перервати її можна було, лише змінивши тему розмови. Допоміг радист. Він визирнув із свого відсіка, зняв навушники і сказав:
— А я думав, ви пішли. Метеостанція Баренцбурга сповіщає — буран не затяжний, через годину-другу, як захоче, вщухне.
Побачивши Людмилу, привітав її жестом і посмішкою.
— А Миколу Самохіна розшукали? — спитав Добриня.
— У лікарні, біля Дуні сидить. Попередили, що як вітер спаде, йому треба летіти сюди, за вами, — радист ще раз поглянув на Людмилу і, посміхаючись, додав: — Зараз я вам хорошу музику піймаю. Не сумуйте.
Через хвилину з прочинених дверей радіовідсіку неголосно, проникливо полилась музика. Поступово вона захопила всіх, відсунула турботи, заспокоїла. Підстьобнула повільний біг часу, підкорила його своєму ритмові. Тепер у цій маленькій кімнатці, яку гострослови ГРП прозивали «салун», музика володарювала безроздільно. Десь на континенті симфоджаз виконував Чайковського. За вікном у вихорі снігу Людмилі бачились сцена театру, лебеді, їх трепетний танок. Одетта і Оділія, казковий принц з луком у руці, що святкував перемогу над злим чаклуном. За цими казковими алегоріями чомусь бачила себе, свої хвилювання і тривоги. Не вміла сприймати музику відсторонено. Неконкретні образи звичайно з'являлись і в її уяві, проте ніколи не хвилювали так, як конкретні, перенесені на себе. Людмила мимоволі запитувала себе: хто її принц? Чи той, що з делікатності вийшов покурити в тамбур, чи, може, цей, що, закинувши голову, здавалось, увесь підданої музиці? Запитувала, а відповіді не знаходила… Звуки музики несли все далі її країну чар, мелодії і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.