Читати книгу - "Роман шукає"

Мартин Вайл кинувся до Анциперового ліжка, одштовхнувся милицями, видерся на підвіконня, причинив кватирку і аж присвиснув од здивування:

— Дивіться, хлопці, де Ямришко вмостився!

Навіть Щербина пішов до вікна, а хлопці вже плющили носи об скло.

Ямришко, поклавши свого засмальцьованого зеленого кашкета на тротуар, сидячи, ляпав долонями по асфальту і вигукував:

— З костилєй по сту рублєй! З костилєй по сту рублєй!

Він уже не розрізняв, хто проходить — чоловік чи жінка, а просто тягнув на одній ноті: «З костилєй по сту рублєй!» І, хоч як дивно, всі перехожі залюбки кидали йому щось у кашкет. Адже бачили, що він уже язика не поверне, що за гроші ті ще чорніше нап’ється, та все одно, ніби змовилися, — кидали й кидали.

— От наволоч, — вилаявся Вайл. — Уже й тут примостився. Це ж, хлопці, не годиться, це ж він… Це ж перехожі його мають за одного з нас. Міліцію викликати, чи що?

— Та до чого тут міліція? — буркнув Щербина. — Хай до нього Дранишников вийде… Він його одразу витверезить.

— От якби його вмити, — подумав уголос Славко. — Вмити, спалити оту старцівську одіж та й примусити хоча б на ті ж таки бухгалтерські курси піти. Може, ще й люди з нього були б?

— Ямришко жебрачив і далі жебрачитиме, — жорстко сказав Ігор. — Не від нужди. Він же професійний жебрак, то його ремесло. Він просто прагне бути в центрі уваги. І ось пощастило чоловікові: доля зробила його не схожим на інших людей. Адже у більшості людей дві ноги, а в Ямришка — одна. У госпіталі, серед нас, цим нікого не здивуєш. А ось там на вулиці, на тротуарі, зовсім інша справа. Там він таки в центрі уваги. В армії Ямришка, видно, піхто не жалів, старшину, мабуть, аж судомило, коли бачив він цього нехлюя та симулянта. А на перехресті вулиць його жаліють сотні людей: такий молодий мужчина, а вже без ноги… Ой, та куди ж він без ноги дінеться, а що він без ноги робитиме? І от уже Ямришко мученик, Ямришко герой. Жалісливі тітоньки кидають йому останні свої копійки, співчутливо слухають його теревені… Хто коли слухав Ямришка? Кому було цікаво, що він базікає? А зараз він таки досяг свого, опинився в центрі уваги.

— Гм, — кахикнув Семен Анципер. — А от чи помічали ви, хлопці, Юнкерс наш… Такий красень, одеколоною прискається, а чимось усе-таки подібний до Ямришка… І так само завжди хоче бути в центрі уваги.

Ігор, Славко й Мартин швидко перезирнулися. Адже Семен не знав, що Ямришко пив із Юнкерсом…

Якщо скласти докупи те, що розповіли мені працівники Інтуристу, і те, що я почув в Інюрколегії, та додати сюди фотографії, які зробив уславлений кореспондент Борис Кібчик, то картина уявляється мені приблизно такою.

Вгору вулицею Прорізною йшов огрядний та галасливий турист із Федеративної Республіки Німеччини в супроводі худорлявого, хлопчака на вигляд, перекладача й голосно, на всю вулицю вимагав від свого супровідника:

— Розмовляйте зі мною російською!

Перекладач переходив на російську, але тільки-но встигав вимовити слово, як німець так само голосно питав уже німецькою:

— Що це означає?

Перекладач переходив на німецьку, і негайно лунало:

— Та я вас дуже прошу, не вживайте ви німецьких слів, говоріть зі мною тільки російською!

— О господи, — раптом кинувся німець назустріч білявому чоловікові років під сорок, який теж ішов з інтуристівським перекладачем. — Генріх! Любий! Яка зустріч! Ти прийшов подивитися на будинок, де ми колись перебували?

— Моє шанування, професоре! — стримано відповів Генріх. — Але я не зовсім вас розумію… Хто перебував? У якому будинку?

— Ми — це я і твій покійний тато! Тут! Під час полону! Я й досі чудово володію російською. Я тут знаю все, як у себе вдома. А от цей молодик — будь ласка, познайомтеся, це перекладач, германіст, майбутнє світило науки, — нічого тут не знає.

Генріх недбало потиснув руку перекладачеві, відрекомендувався:

— Генріх фон Кролов.

— Георгій Жуков.

Генріх здивовано подивився на професора.

— Таке у мене прізвище, — розвів руками перекладач. Професор голосно, на всю вулицю розсміявся і відрекомендувався перекладачеві фон Кролова:

— Доктор Вальтер Баумгартен.

— Ганусець.

— Так от, Генріх, — казав далі захоплено професор, — наш шановний германіст Жуков не знає, що ось у цьому будинку, — він показав пальцем, і всі перехожі почали зупинятися й дивитися в той бік, куди він показував, — до війни був ломбард. Він не знає, де й тепер міститься ломбард, а це безперечне свідчення того, що германістам-початківцям тут непогано живеться. Він не знає, що під час війни цей будинок був розколотий навпіл вибухом, а потім у тій половині, що залишилася, жили ми, військовополонені… Ходімо, Генріху, ходімо…

Генріх зовсім не збирався оглядати будинок, в якому колись під час полону перебував його батько, але Вальтер Баумгартен належав до людей того типу, які вміють якось непомітно примушувати інших робити вчинки, про які ті за хвилину до того й гадки не мали.

В колишньому ломбарді та в колишній казармі військовополонених тепер був клуб метробудівників. Професор Баумгартен переходив з кімнати в кімнату й розчаровано вигукував:

— Усе не так, усе не так! Я нічого не впізнаю! Я нічого не впізнаю! — І раптом аж засвітився: — Отут, у цьому кутку, біля вікна була імпровізована перукарня, де Фріц Лінке стриг і голив своїх компатріотів та розважав їж розповідями. Бувало, Фріц сам собі командував: «Лінке! Складай валізи!