Читати книгу - "Ходіння по муках"

Сонце зайшло, і над містом стояв золотистий пил. В сутінках коло воріт і під’їздів сиділи люди. Було сумно, і Даша ждала, і от неподалік споконвічною міщанською вечірньою нудьгою заграла шарманка. Даша сперлась ліктем на підвіконник. Високий, аж до самих горищ, жіночий голос співав: «Суху шкоринку я там їла, холодну воду я пила…»

Ззаду до Дашиного крісла підійшла Катя і теж, мабуть, слухала, не рухаючись.

— Катюшо, як співає гарно.

— За що? — промовила раптом Катя низьким і диким якимось голосом. — За що нам це послано? Чим ми винні? Коли воно скінчиться, — адже буду старою бабою, ти зрозуміла? Я не можу більше, не можу, не можу!.. — Вона, задихаючись, стояла коло стіни, коло портьєри, бліда, із зморшками, що виступили біля рота, дивилась на Дашу сухими, потемнілими очима.

— Не можу більше, не можу! — повторювала вона тихо і хрипко. — Це ніколи не скінчиться!.. Ми вмираємо… Ми ніколи більше не зазнаємо радощів… Ти чуєш, як вона виє? Живцем ховає…

Даша обхопила сестру, гладила її, хотіла заспокоїти, але Катя підставляла лікті, відхилялась.

У прихожій подзвонили. Катя відсторонила сестру і дивилася на двері. Увійшов Рощин в грубій сукняній сорочці, в нових юхтових чоботях. Усміхнувшись, він поздоровкався з Дашею, подав руку Каті і раптом здивовано глянув на неї і нахмурився. Даша зараз же вийшла в їдальню. Ставлячи чайний посуд на стіл, вона почула, як Катя стримано, але тим самим низьким і хриплуватим голосом, спитала Рощина:

— Ви виїжджаєте?

Покашлявши, він відповів сухо:

— Так.

— Завтра?

— Ні, через годину з чвертю.

— Куди?

— В діючу армію. — І потім, трохи помовчавші, він заговорив: — Річ ось у чому, Катерино Дмитрівно. Ми бачимось, очевидно, востаннє, і я наважився сказати…

Катя перебила його квапливо:

— Ні, ні… Я все знаю… І ви теж знаєте про мене…

— Катерино Дмитрівно, ви…

Розпачливим голосом Катя крикнула:

— Так, бачите самі!.. Благаю вас — ідіть…

У Даші в руках затремтіла чашка. Там, у вітальні, мовчали. Нарешті Катя промовила зовсім тихо:

— Ідіть, Вадиме Петровичу…

— Прощайте.

Він зітхнув коротко. Проскрипіли його юхтові чоботи, грюкнули парадні двері. Катя увійшла в їдальню, сіла коло стола, з усієї сили притиснула до обличчя руки.

З того часу про Рощина вона не говорила ні слова. Катя мужньо зносила біль, хоч ранками вставала з почервонілими очима, з припухлим ротом. Рощин прислав з дороги листівку, — поклін сестрам, — листівку поклали на камін, де її засиділи мухи.

Щовечора сестри ходили на Тверський бульвар — слухати музику, — сідали на лавку і дивились, як під деревами гуляють дівчата й підлітки, в білих, рожевих платтях, — дуже багато жінок і дітей; зрідка проходив військовий, з підв’язаною рукою, або інвалід на милиці. Духовий оркестр грав вальс «На сопках Маньчжурії». «Ту, ту, ту» — сумно співав трубний звук, відлітаючи у вечірнє небо. Даша брала Катину кволу, худу руку.

— Катюшо, Катюшо, — говорила вона, дивлячись на призахідне світло, що проступало між гіллям, — ти пам’ятаєш:

Я вірю, — якщо ми будемо мужні, ми доживемо — коли можна буде любити, не мучившись… Адже ми знаємо тепер, — нічого на світі немає вищого за любов. Мені часом здається, — приїде з полону Іван Ілліч і буде зовсім інший, новий. Зараз я люблю його самотньо, безплотно. І ми зустрінемось так, наче ми любили одне одного в якомусь іншому житті.

Прихилившись до її плеча, Катерина Дмитрівна говорила:

— А у мене, Данюшо, така гіркота, така темрява на серці, зовсім воно стало старе. Ти побачиш хороші часи, а я вже не побачу, відцвіла пустоцвітом.

— Катюшо, соромно так говорити.

— Ні, дівчинко, треба бути мужньою.

В один з таких вечорів на лавку, на другий її кінець, сів якийсь військовий. Оркестр грав старий вальс. За деревами засвітились неяскраві вогні ліхтарів. Сусід на лавці дивився так пильно, що у Даші від напруження затерпла шия. Вона обернулась і раптом злякано, неголосно вигукнула:

— Ні!

Поруч з нею сидів Безсонов, худий, облізлий, у френчі, що висів мішком, в кашкеті з червоним хрестом.

Підвівшись, він мовчки привітався. Даша сказала: «Здрастуйте», — і міцно стулила губи. Катерина Дмитрівна відхилилась на спинку лавки, в тінь Дашиного капелюха і заплющила очі. Безсонов був чи то весь запорошений, чи то немитий — сірий.

— Я бачив вас на бульварі вчора й позавчора, — сказав він Даші, підводячи брови, — але підійти не наважився… Іду воювати. От бачите, — і до мене добрались.

— Як же ви їдете воювати, ви ж у Червоному Хресті? — сказала Даша з раптовим роздратуванням.

— Правда, небезпека порівняно, звичайно, менша. А проте, мені все байдуже, — уб’ють, не вб’ють… Нудно, нудно, Даріє Дмитрівно, — він підвів голову і подивився їй на губи тьмяним поглядом. — Така нудьга від усіх цих трупів, трупів, трупів…

Катя спитала, не розплющуючи очей:

— Вам через це нудно?

— Так, дуже нудно, Катерино Дмитрівно. Раніш залишалась ще сяка-така надія… Ну, а після цих трупів і трупів залягла остання ніч… Трупи і кров,