Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Іди, іди сюди! Ну що ти такий неповороткий! Не бійся, не впадеш. Я підтримаю…

Вони перейшли похмурий глибокий рів і знову опинилися на березі ще зовсім сонної, засланої легким туманом річки і Янінка побігла далі вниз — по голому камінні до води.

— Іди сюди. Поки татко спить, я тобі покажу мій квітник. Уже зацвіли матіоли. Пахнуть на світанку — страшенно!

Ковзаючи на шкіряних підошвах, він спустився по кам'яному схилу вниз, до човна. Залізли обоє в човен і Янінка з одним веслом у руках почала розвертати його по течії.

— Так ближче буде. А то через міст поки обійдеш…

— Яка ж бо ти! — сказав Ігор, не стримавши свого захоплення.

— Яка? Погана! Справді, погана?

— Чудова!

— Де там чудова. От прокинеться татко, перепаде цій чудовій!

Сильна течія насередині понесла човна вниз, але дівчина одним веслом усе ж направила його до берега, і незабаром вони підпливли до якогось дощатого плоту під товстими окоренками верб.

— Ану, хапайся. А то понесе…

Ігор устиг вчепитися за слизький, гнилуватий стовпчик у воді, Янінка тим часом вискочила на берег. Потім удвох витягли на траву човна.

— Вранці рибалки відженуть… А зараз… Ось цим завулочком, потім коло саду, перейдемо картоплю і там, біля костьолу, на березі, моя хата. Ти не дуже стомився? — раптом турботливо запитала вона, зазираючи йому в очі.

— Ні, нічого…

Вони пішли околичним провулком, зарослим вологою травою. Яніна все ще несла в обох руках свої туфлі, на ходу легенько торкаючись до нього плечем, і він крізь тонку тканину кофточки відчував тепло її тіла, її близьке стомлене дихання, незбагненний запах її волосся і думав, як здорово йому пощастило сьогодні. Ігор уже був радий за свою невихованість, завдяки якій він дуже розв'язно пожартував тоді у Барановичах, вдячний цьому місту з його сивою давниною і цій ночі, такій не схожій на безліч прожитих ним ночей.

— Янінко, — тихо покликав Ігор, наближаючись до неї ззаду, але вона тільки пішла швидше. — Янінко…

— Ось обійдемо цю хату, потім звернемо на стежечку, перебіжимо через сад…

— Янінко!

— Іди, йди, не відставай! А то незабаром татко встане та як спохватиться…

Зарослою лопухами стежкою вздовж огорожі вони піднялися вище. Починало світати. В густих сутінках садів ще дрімала Заніманщина. Добре втоптана стежка вивела їх на край картопляного поля, суціль усипаного білими зірочками-цвітом. Дуже пахло молодим картоплинням і свіжою росяною землею. Янінка швидко йшла попереду, і він, плутаючись у картоплинні своїми чобітьми, ледве встигав за нею. Вже зовсім близько на тлі світлого краю неба видніли прямі й високі башти костьолу, за яким десь у теплій річковій воді тихо плюскотали плоти. Лишалося пройти ще, може, сотню кроків, які віддаляли їх від костьольної огорожі, коли раптом у нічній тиші ще сонного міста почувся якийсь чужий, незвичний, настирливий гул. Янінка попереду відразу ж спинилася.

— Що це? Що це гуде? Це літаки?

Літаки, це наближалися в небі літаки, але Ігор просто не вірив, що так безглуздо і невчасно може початися те найстрашніше, котре всі останні дні недобрим передчуттям жило, зростало, пригнічувало людей. Хапаючись за маленьку надію, — може, вони помиляються, — Ігор тамував у собі страх і сподівався на краще.

Але помилитися було неможливо.

Перелякана Янінка, мовби шукаючи захисту, кинулася до нього, і тільки-но він пригорнув її, як близькі могутні вибухи кинули їх на тверде картопляне бадилля. Ранній світанок осяяли сірі, вогненно-чорні блискавки, тугі гарячі хвилі ударили їм у спини, густо закидали картопляне поле землею…

Як тільки минув перший неймовірної сили гуркіт, Ігор підхопився, Янінка теж скочила на рівні і, з розкуйовдженою головою, у замащеній кофточці, незрозуміло для чого намагалася взути на брудні ноги свої туфлі. Оглушений вибухами, Ігор не відразу почув, як слабким голосом Янінка кричала йому:

— На міст біжи! Швидше на міст! Там за костьолом міст!..

Так, звичайно ж, йому треба було на міст, у штаб, він уже розумів, що сталося, й інакше вчинити не міг.

Не оглядаючись більше, крізь оглушливі вибухи, падаючи і знову підхоплюючись, він кинувся на міст, несучи в збентеженій свідомості ледве схоплений зором образ дівчини, яка стояла серед картопляного поля з чорними блискучими туфлями в руках.

Його вивели із стану забуття постріли, що раптом долинули невідомо звідки. Спочатку здавалося, що це стріляли в селі, та коли, занепокоєний, він прислухався, то збагнув, що долинали вони з іншого, протилежного боку — саме звідти, відкіля приплентали вони вночі і куди пішов Пивоваров. Завмерши від поганого передчуття, Івановський затамував подих, дослухався, та ніякого сумніву не було — стріляли десь за полем.

Мабуть, найперші постріли він пропустив, не дочув, а спохопився тільки тоді, коли гулко вдарила гвинтівка і в тиші затріщала довга автоматна черга. Авжеж, це був його автомат — німецькі стріляли інакше, це він уже знав точно. Івановський підвівся на лікті, але в грудях у нього щось стислося, від болю перехопило подих, він закашлявся, виплюнув кривавий згусток і знову безсило відкинувся на лавку. Поки він кашляв,