Читати книгу - "Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз"

Ходячи джунглями, Клейтон увесь час голосно гукав Джейн, чим звернув на себе увагу лева Нума. На щастя, Клейтон вчасно помітив темне тіло, яке пробиралося крізь зарості, і встиг вилізти на дерево раніше, ніж звір наблизився. Цей випадок змусив його припинити пошуки протягом решти дня, бо лев походжав під деревом, аж доки стемніло.

Навіть коли звір пішов, Клейтон не насмілився спуститися в темний ліс і пробув тривожну ніч на дереві. Наступного ранку він повернувся на морський берег, втративши всяку надію на врятування Джейн.

До Тюрана швидко почали вертатися сили. Він увесь час лежав у курені, доки Клейтон ходив по їжу, і через тиждень зовсім зміцнів. Чоловіки спілкувалися, обмінюючись лише найнеобхіднішими словами. Клейтон поселився в тій частині їхнього житла, де мешкала Джейн Портер, і бачив росіянина, лише коли приносив йому їсти й пити або коли допомагав йому просто з почуття людяності.

Але коли Тюран одужав настільки, що міг уже спускатися з дерева і ходити на пошуки їжі, Клейтон сам захворів на пропасницю. Він багато днів пролежав, марячи і дуже страждаючи, але росіянин жодного разу не підійшов до нього. Їсти хворий не міг зовсім, але невимовне страждав від спраги.

У періоди просвітлення, коли притомність поверталася до нього, він з труднощами діставався раз на день до струмка і набирав води в невелику бляшанку, знайдену в човні.

В ці хвилини Тюран спостерігав за ним із зловтішним задоволенням. Схоже, він насолоджувався виглядом страждань людини, яка нещодавно доглядала його під час такої самої хвороби.

Врешті Клейтон настільки ослаб, що вже не міг виходити з куреня. Цілий день він страждав від спраги, не прохаючи росіянина про допомогу. Але врешті не витримав і попросив Тюрана принести йому води.

Росіянин підійшов до входу у Клейтонову половину, тримаючи в руках миску з водою.

На його обличчі грала зловтішна усмішка.

— Маєте воду, — сказав він. — Але спершу я вам хочу нагадати, що ви оббрехали мене перед Джейн. Що ви тримали її винятково для себе і не хотіли зі мною поділитися…

Клейтон урвав його.

— Замовкніть! Ви страшенний хам, якщо наважуєтеся ганьбити чесне ім’я жінки, яку ми вважаємо мертвою. Господи! Який я був дурний, що врятував вас, — ви не маєте права жити навіть у цій триклятій країні!

— Ось ваша вода, — сказав росіянин, — а ось те, чого ви заслужили! — І з цими словами він підніс миску до рота, випив частину води, а решту вихлюпнув.

Потім повернувся і вийшов.

Клейтон відвернувся до стіни, затулив обличчя руками і віддався на ласку долі.

Наступного дня Тюран вирішив піти вздовж берега на північ, бо знав, що таким чином він урешті-решт дістанеться до цивілізованих людей. Принаймні краще було йти, ніж залишатися на місці, де маячня англійця починала діяти йому на нерви.

Тому він украв у Клейтона спис і вирушив у дорогу. Він би вбив хворого, якби не подумав, що цим самим полегшить його страждання.

Того самого дня він натрапив на маленьку хатинку на березі моря, і в його душі знову зажевріла надія, коли він побачив це свідчення близькості цивілізованого життя. Він вважав, що неподалік повинне бути селище. Якби він знав, чия це хатина і що її власник зараз у кількох кілометрах від неї, то тікав би від неї, як від чуми. Але Тюран і не підозрював про це і тому пробув кілька днів у хатині, насолоджуючись безпекою й відносними зручностями. Після цього він пішов далі.

Тим часом у таборі лорда Тенінгтона готувалися будувати надійні житла. Крім того, вони збиралися послати на північ кілька чоловік по допомогу.

Минали дні, а сподіваний порятунок не приходив. Надія, що Джейн Портер, Клейтона й Тюрана підібрав якийсь корабель, поступово згасала. Ніхто більше не говорив про це з професором Портером. А він був так захоплений своїми науковими дослідженнями, що зовсім не усвідомлював, скільки часу збігло від дня розлуки.

Іноді він кидав репліку про те, що до берега ось-ось пристане корабель і тоді всі вони знову будуть разом. Іноді він плутав корабель і потяг, висловлюючи думку, що, можливо, його затримують снігові замети.

— Якби я не встиг так добре запізнатися з любим дідусем, — зауважив Тенінгтон міс Стронг, — я б подумав, що він… розумієте… не зовсім в собі.

— Це було б смішно, якби не було так сумно! — вигукнула дівчина. — Я знаю його з дитинства і знаю, що він обожнює Джейн. Решта, напевне, вважають, що він ставиться до її долі цілком байдуже. Але по суті він просто такий далекий від реального життя і від думки про таке реальне явище, як смерть, що повірить у смерть доньки лише тоді, коли матиме беззаперечні докази.

— Вгадайте: що він учора утнув? — правив далі Тенінгтон. — Я саме повертався з полювання і зустрів його. Він ішов звіриною стежкою, якою я йшов назад у табір. Він заклав руки за спину, під поли довгого чорного сурдута, циліндр низько насаджений на очі, погляд втуплений кудись униз. Він дуже поспішав… на смерть, якби я його вчасно не зупинив. “Куди це ви летите, професоре?” — спитав я. “Поспішаю до міста, лорде Тенінгтоне, — каже він цілком поважно. — Хочу поскаржитися начальнику пошти, що листи приходять сюди дуже невчасно. Уявіть собі, я вже кілька тижнів не отримую листів. Десь повинен бути лист від Джейн до мене. Про це треба негайно повідомити у Вашінгтон”.

І повірте, міс Стронг, — вів далі Тенінгтон, — мені коштувало багатьох зусиль переконати його, що тут немає не лише пошти, а й міста, і пояснити йому, що ми взагалі на іншому, ніж Вашінгтон, материку і навіть в іншій півкулі.

Коли він нарешті все це усвідомив і почав непокоїтися про доньку, то, схоже, вперше зрозумів увесь трагізм нашого становища. І