Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

гроші. Номер квитанції такий-то. Число і дата, — закінчив Стратон Стратонович і поглянув на Благоуханного так, ніби той вимагав ще якогось співчуття або чарку на похмілля. Ковбик розцінив його благання по-своєму: — Як тільки Нещадим з Чадюком заспокояться, я вам поверну негативи. А зараз я вам тільки подарую оці фотокартки— як пам'ять про нашу зустріч. Зі мною і з Карлом Івановичем Бубоном. Чудесний, повинен вам сказати, головний бухгалтер. Йому б у міністерстві працювати… Але, бачите, досі ніхто не помітив… Отож приносьте листи. На фірмовому бланку. З кругленькою печаткою і підписом вашого завфінвідділом чи як він у вас там називається… А я уже вам негайно негативчики… Цілу стрічку. Навіть з першими поцілунками, що ви мені подарували Після п'ятої чарки, освідчуючись у коханні…

— А записів у вас випадково нема? — поцікавився Благоуханний.

— Теж хочете придбати? — глянув на нього Ковбик. — Ні. Цим наша фірма поки що не займається. Але в цьому щось є… Можливо, я колись скористаюся вашою підказкою. Хоч не певний, що до цього дійде…

— За це дають по шапці,— нагадав Едуард Кайтанович.

— А за що не дають? За неправильні фінансові операції теж дають, але хто не ризикує, той не їсть… А тим більше не п'є… Чи не так, Едуарде Кайтановичу?

— Жорстокий ви чоловік!

— Дорогий мій, у цьому світі кожен захищається, як може. А щодо жорстокості, то це ви в мені породили такого. Жорстокість породжує жорстокість. Зло — зло, а добро — тільки добро.

— Не породив, а пробудив. Так правильніше сказати. Ковбику не сподобалися ці слова.

— Нам дипломатичні стосунки не варто ускладнювати, — промовив він. — По-моєму, в цьому не зацікавлені ні ви, ні я. Тому ходіть здорові, як казав мій покійний тато, і ревізуйте собі хоч до пенсії. Я вам не заважатиму спокійно спати. Тепер, після знайомства з вами, я й сам почуваю, що сплю значно міцніше і бачу море рожевих снів і сновидінь, чим до вашого приходу я похвалитися не міг…

Коли за Благоуханним зачинилися двері, у Стратона Стратоновича раптом настрій упав, як він казав, нижче нуля. Отже, Нещадим! Але звідки у Нещадима такі дані? Особливо про черевики. Про це знає тільки він і, може…

Історія з черевиками давня. І дуже неприємна. Принаймні Ковбик коли її згадував, то навіть наодинці сам

Із собою червонів. У кожного з нас є така помилка молодості, за яку ми завжди потім червоніємо. Таким ганебним вчинком у його житті (тепер так і сам Ковбик вважав) була ота неприємна історія з черевиками. Але кому ж він про неї розповідав? Хто міг про це знати?.. Ковбик марно ламав собі голову: «Здається ж, нікому… Але звідки про це стало відомо Нещадимові

і Чадюку, а тепер — Благоуханному?» У роті було гірко. Хотілося чогось кислого і хмільного…

А Благоуханний тим часом, залишивши кабінет Ковбика, опустився на перший поверх і, як кажуть фінансисти, не відходячи від каси, завернув до фіндіпошівського буфету. Взяв у Карапєт-старшої пляшку горілки і запевнив буфетницю, що це на трьох.

— А воно мені нада знать і вообще, — відповіла вона. — Хоч на трьох, хоч самі випийте у три прийома.

Мені аби гроші і харчі хороші…

Благоуханний витяг гроші, розплатився і піймав себе на думці, що за останніх три роки він вперше виймає гроші на випивку із своєї кишені.

РОЗДІЛ XIX,
у якому Сідалковський їде у Бровари, а опиняється в ситуації, де навколо нього яхти-термометри, індонезійські віяла, екзотичні зарості, дві пляшки з незвичайними етикетками, фігурне трюмо, лимонні часточки, божевільна романтика, гулящий вітер з метелицею, рогатий місяць і голубенький шовковий костюмчик у валізі

Того зимового вечора, після кафе «Хрещатий яр», Сідалковський так і не повернувся додому. Хотів по телефону попередити Айстру, щоб не чекала, але телефон мовчав.

Сідалковського це здивувало й насторожило, навіть на душі стало тривожно, чого ніколи раніше з ним не бувало.

«Інтуїція пробудилася, — подумав він словами Ковбика. — Інтуїція — не Айстра, вона ніколи не зраджує… Що ж, наздожену оцю пихату розумницю, вдома все одно робити нічого, а якщо почне набивати собі ціну — наб'ю їй пику… Ну-ну! — знову проклюнулося у ньому Ковбикове. — Це щось на вас, Сідалковський, не схоже… Та то я так, для красного слівця», — виправдався він.

Тася-Рая, що спочатку зробила вигляд, ніби хоче загубитися у вечірньому натовпі, несподівано зупинилася перед станцією метро, дочекалась Сідалковського, відверто і дещо нахабнувато сказала:

— Що ж ви так, мій лицарю: спочатку позалицялися, тоді споїли дівчину коньяком, який аж тепер її розібрав, і цілком по-сучасному залишили… А де ж фінал? Хто мене сьогодні проведе додому?

— Люба моя, фінал завжди попереду, але наскільки я зрозумів, вам до вподоби тільки генії і супергенії. Я ж всього лиш талант…

— Що ж, я не горда, сьогодні опущусь до рівня звичайнісінького таланту… Я трохи переграла, — примирливо мовила вона. — Гадала, що ти справжній ловелас, а ти борщагівський хлопчик у модному кожушку…

Сідалковського пересмикнуло. Він ледь не випалив усе, що думав про неї. А вона спокійнісінько продовжувала:

— Я тільки гостра на язик, коли розкручусь. Насправді ж м'яка…

— Я бачу. Як дві подушки на попа, — кольнув за «борщагівського хлопчика» Сідалковський.

— Ти не хочеш мені поступитися у дотепах… Пробач, але мене не дошкулиш нічим. Навіть тоді, коли скажеш: «Звичайно, через таку товщу сала…» Я товста, але, запам'ятай, фігуриста. Тобі, бачу, кокетування ні до чого. Ти вже й язика проковтнув. Чи тобі подобається відкритий текст? Що ж, буду з тобою відверта: я теж не з Києва… Я з Броварів. Досить мені це сказати, як ти зараз знайдеш добру сотню причин, аби тільки не проводжати мене додому. Скажеш, я помилилась?

— Люба моя дівчино зі спареним ім'ям, як прожектор з гарматою. Хочете відвертість на відвертість?

— А