Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Вечір минув дуже гарно, принаймні для двох із нас – для міс Ленгем і для мене. Вона так зачарувала мене, що я не годен був пам’ятати рахунок очок, а набравши число, сам того не помічав і був би програвав кін за коном, якби з моєю партнеркою не діялось те самісіньке. Отож ніхто з нас не міг виграти, та нам було й байдуже: ми знали тільки, що ми щасливі, й не бажали знати більше нічого, й не дбали більше ні про що. Я вже встиг признатися їй - так, так! - що я її кохаю, і вона, звісно, зашарілась, як маківка, однак не розсердилась, а була рада - сама так сказала! Ні, ще ніколи не було в мене такого вечора! Щоразу, відзначаючи взяток, я додавав що-небудь для неї, і вона теж за кожним взятком мені відповідала. Та я навіть не міг сказати: «Ще два»,– не додавши: «Боже, яка ж ви мила!» І вона відказувала: «П’ятнадцять – два, п’ятнадцять – чотири, п’ятнадцять – шість, і ще двійка – це вісім, і ще вісім – буде шістнадцять. Невже справді?» – й позирала скоса з-під вій любо так та лукаво. О, те було над мою силу!

Я, певна річ, повівся з нею цілком чесно й відверто: признався, що не маю ані цента, крім тієї банкноти, про яку вона чула стільки балачок, та й та банкнота не моя: вона враз зацікавилась, і тоді я потихеньку оповів їй усю свою пригоду з самого початку. Вона трохи не вмерла зо сміху. Що вона в лихої години знайшла там смішного, я не міг збагнути, але вона сміялася; що півхвилини якась нова подробиця захоплювала її, і я мусив замовкати хвилини на півтори, поки вона пересміється. Вона реготала до знемоги; я зроду ще такого не бачив. Цебто щоб таке невеселе оповідання, історія поневірянь, клопотів і страхів отак сприймалося. І я любив її ще дужче за те, що вона могла веселитись навіть тоді, як нема з чого, бо мені в моєму становищі, самі розумієте, незабаром могла стати потрібна якраз така дружина. Звісно, я сказав їй, що нам доведеться почекати років зо два, поки я розквитаюся з боргами; та вона тим не зажурилася, тільки попросила, щоб я жив якомога ощадніше, аби не проциндрити майбутню нашу платню ще й за третій рік. А потім наче стурбувалася трохи, спитала, чи не помиляємося ми, що сподіваємось на таку велику платню. А може, на перший рік я стільки й не дістану? То були розумні слова, і вони трохи збили з мене самовпевненість, але воднораз напровадили на непогану думку, яку я зразу й виклав відверто:

– Порціє, серденько, а чи ти не схотіла б піти зі мною разом до тих двох добродіїв, як вони повернуться?

Вона трохи збентежилась, однак відповіла:

– М-можна... якщо це додасть тобі духу. Тільки... чи воно буде пристойно?

– Ні, не знаю... Боюся, що й справді не зовсім. Але, бач, від цього так багато залежить...

– Ну, тоді я піду з тобою – байдуже, пристойно воно чи ні! – відказала вона в прегарному пориві великодушності.– Мені так приємно буде думати, що я тобі поможу!

– Ти мені поможеш? Таж усе буде твоя заслуга. Ти ж така вродлива, така мила, така чарівна, що як ти будеш зі мною, я зможу правити все більшу й більшу платню, аж поки зломлю тих старих добряг, і в них не стане духу відмагатись при тобі.

О бачили б ви, як вона зашарілась і як щасливо засяяли її оченята!

– Ах ти, капосний підлеснику! Ти все вигадуєш, але я однаково піду з тобою. Може, ти тоді зрозумієш, що не всі дивляться твоїми очима.

Чи розвіялись мої сумніви? Чи ожила надія? Судіть самі ось із чого: подумки я враз підняв свої претензії до тисячі й двохсот фунтів за перший рік. Але їй я цього не сказав: нехай то буде сюрприз.

Усю дорогу додому я витав у надхмар’ї; Гастінгс щось говорив, але я не чув ні слова. Аж коли ми ввійшли до моєї вітальні, він спустив мене на землю, почавши захоплюватись вигодами та розкішшю помешкання.

– Та дай я трохи постою, надивлюся! Їй-богу, це ж палац! Правдивий палац! Ну все, все тут є, чого тільки можна забажати: і камін палахкотить, і вечеря вже на столі! Аж отепер, Генрі, я відчуваю по-справжньому, який ти багатий – який ти багатий і який я бідний, який нужденний, нещасний, розбитий, знищений!

Чорти б його взяли! Мене аж морозом усипало від тих слів. Вони немов розбудили мене, і я усвідомив, що стою на тоненькій, півдюйма завтовшки, кірочці лави, а під нею клекоче вулкан. Ще хвильку тому я не знав, що сню, не хотів, не дозволяв собі признатись. А тепер... боже мій! Я ж загруз у борги по вуха, не маю ні цента, на мене складено щастя наймилішої в світі дівчини, а попереду в мене тільки обіцянка служби, яка, може... яка, напевно, ніколи не справдиться! Ой боже! Я ж пропав, пропав навіки, і ніщо вже мене не врятує!

– Генрі, наймізерніші окрушини з твого щоденного прибутку могли б...

– Ет, к бісу мій щоденний прибуток! Смикнімо краще гарячого грогу, та й годі журитися! Будьмо здорові! Чи... стривай, ти ж, мабуть, голодний. Сідай та...

– Ні, ні, не хочу нічого. Мені й у рот ніщо не лізе ці останні дні. Зате питиму з тобою, поки під стіл не впаду. Нумо ж!

– Оце по-моєму! Ну, й я ж від тебе не відстану. А тепер витрушуй усі свої пригоди, поки я ще грогу наготую.

– Як витрушуй? Ще раз?

– Ще раз? Цебто як ще раз?

– Ще раз усе спочатку? Що за чудасія? Ні, ні, стривай, не пий більше! Буде вже з тебе!

– Слухай, Генрі, ти мене лякаєш. Хіба я не розповів тобі всього дорогою?