Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

276
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 168
Перейти на сторінку:
"I не по­ду­май! - ка­же. - Як тiльки що пис­не в ха­тi - з то­го ча­су нам уку­пi не жи­ти!" - "Як же це так? - пи­таю. - Де ж ме­нi йо­го дi­ти?" - "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" По­вi­риш, як ска­зав вiн ме­нi те, то на­че хо­лод­ною во­дою об­дав ме­не!.. Ру­ки i но­ги у ме­не зат­ру­си­ли­ся, у очах по­тем­нi­ло… Стою, див­лю­ся - i нi­чо­го не ба­чу; а свiт кру­гом ме­не так вер­туш­кою i хо­дить, так i кру­титься… "Бо­же! - ду­маю. - I се батько ка­же? Де ж батько­ве сер­це?.." А я спер­шу тi­ши­ла­ся, дур­на. Ду­маю: "Ко­ли б гос­подь пос­лав… як я йо­го бу­ду лю­би­ти. Який вiн бу­де ра­дий!" I мо­лю бо­га, ко­ли бу­де хлоп'ятко, то щоб на й­ого бу­ло схо­же. Не дасть же вiн за­на­пас­ти­тись своїй ди­ти­нi?.. А тут на то­бi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: як­би вiн у той час уда­рив ме­не но­жем у сер­це - не так би во­но за­бо­лi­ло, як вiд то­го сло­ва! Мов­чу я, пох­ню­пи­ла­ся. I з то­го ра­зу став вiн ме­нi про­тив­ний. Та­кий про­тив­ний - гос­по­ди! Уже пiс­ля то­го не бу­ло нi­ко­ли й роз­мо­ви по сер­цю. Вiн iно­дi i ла­щиться до ме­не, та не­на­вис­не ме­нi йо­го те пiд­ла­бу­зю­ван­ня; не гля­ну я на нього як слiд, i ди­ше вiн на ме­не важ­ким чимсь… А тим ча­сом i во­но дає оз­на­ки. Уже при­мiт­но i збо­ку ста­ло. "Еге, - ка­же, - так ти справ­дi?" I вка­зав на стан. Бiльше нi­чо­го не ска­зав, а на дру­гий день при­хо­де з служ­би i при­но­се не­ве­лич­ку пля­шеч­ку. Щось жов­те в нiй, аж чер­во­не - та­ке жов­те. "На, - ка­же, - ви­пий; се ви­но та­ке". Я, звiс­но, не зна­ла нi­чо­го: узя­ла й ви­пи­ла. Як ви­пи­ла - нi­чо­го, i по­обi­да­ла - нi­чо­го. Поп­ри­би­ра­ла я, зби­ра­юся спо­чи­ти. Ко­ли се - як за­бо­лить у ме­не в жи­во­тi, як за­рi­же; в очах так i по­тем­нi­ло. Упа­ла я i да­лi нi­чо­го не пам'ятаю. Ко­ли очу­ня­лась, аж уся в кро­вi пла­ваю, - ота­ка ка­лю­жа!.. У ме­не сер­це так за­бо­лi­ло, так за­бо­лi­ло!.. Кра­ще б уже я i не вста­ва­ла, а там на­вi­ки око­лi­ла. А вiн хо­де бi­ля ме­не. "При­би­рай, - ка­же, - та за­ко­пай на вго­ро­дi". Не стер­пi­ла я! "При­би­рай, - ка­жу, - сам, ко­ли на­ро­бив та­ко­го!" Як же ско­че вiн, як за­ту­па но­га­ми… "Я те­бе на ву­ли­цю ви­ки­ну! Я то­бi i се, я то­бi i те!" Узя­ла я зiб­ра­ла в би­тiй ма­кiт­рi все, дiж­да­ла ве­чо­ра та се­ред ого­ро­ду й за­ко­па­ла. Пiс­ля то­го щось бiльше тиж­ня на­че п'яна хо­ди­ла. До нього не го­во­рю, i вiн до ме­не не го­во­ре. Ко­ли так тиж­нiв че­рез зо два при­бi­гає вiн з служ­би ра­нi­ше, нiж завж­ди. "Слу­хай, - ка­же, - як бу­дуть пи­та­ти, де дi­ла ди­ти­ну, ка­жи: ски­ну­ла. Упа­ла, мов, з го­ри­ща та й ски­ну­ла. Не ка­жи тi­ль­ки, що пи­ла що-не­будь, бо бу­ти i то­бi, i ме­нi на Си­бi­рi". А во­но, бач, що: пан, зап­ла­тив­ши за ме­не гро­шi, не по­да­ру­вав всього так: най­няв жи­дiв, щоб слi­ди­ли за на­ми. Звiс­но, усi ба­чи­ли, що я хо­ди­ла та­ка; а то зра­зу ста­ла як i слiд. Ну, ото йо­му за­раз до­нес­ли, а вiн по­дав бу­ма­гу та­ку, що па­нич не по за­ко­ну жи­ве зо мною, при­жив ди­ти­ну та й з свi­ту звiв. А па­нич там слу­же, ку­ди тi бу­ма­ги по­да­ють. Як по­ба­чив, то й при­бiг до­до­му зав­го­дя нав­ча­ти, що ме­нi ка­за­ти. Не встиг вiн пi­ти, як до нас у ха­ту су­не й панст­во, i мос­ка­лi. "Ти та­ка?" - пи­та­ють. "Я". - "Ти хо­ди­ла важ­ка?" - "Хо­ди­ла", - ка­жу. "Де ж ти ди­ти­ну дi­ла?.." - "Ски­ну­ла. Лiз­ла з го­ри­ща, упа­ла та й ски­ну­ла". - "Де ж ти по­дi­ла?" - "За­ко­па­ла на вго­ро­дi". - "Ве­ди!" По­ве­ла я. Од­ри­ли, гля­ну­ли: зем­ля зем­лею! "А не прий­ма­ла ти нi­чо­го? Нiх­то то­бi да­ван­ня не да­вав?" - "Нi, - ка­жу, - не да­вав". - "Бре­шеш!" - "Чо­го ж ме­нi бре­ха­ти!" - "У чор­ну її! У тюр­му!" - крик­нув уса­тий пан при шпо­рах. Бе­руть ме­не, а па­нич тут зза­ду їх лу­па на ме­не очи­ма: нi­чо­го, мов, нi­чо­го, тiльки не приз­на­вай­ся. Узя­ли ме­не, по­дер­жа­ли до дру­го­го дня у чор­нiй. На дру­гий день зно­ву пи­та­ють. Я їм усе од­но; ски­ну­ла, та й го­дi. "У тюр­му її!" Од­ве­ли ме­не в тюр­му. По­ча­ло­ся дi­ло… Пiв­ро­ку я в тюр­мi про­си­дi­ла, а по­тiм зас­ла­ли ще й у мо­нас­тир на пiв­ро­ку.

- А па­нич? - спи­та­ла Хрис­тя, важ­ко зiтх­нув­ши.


- Панич вик­ру­тив­ся та пiс­ля то­го оже­нив­ся i за­жив па­ном… Он во­но, Хрис­те, як нас пiд­ду­рю­ють!.. Ота­ка-то прав­да на свi­тi!.. Пiс­ля то­го пус­ти­ла­ся я, як там ка­жуть, як соба­ка з оже­ре­ду. По­лю­би­ла мос­ка­ля, i жи­ли ми гар­но, по­ти йо­му одс­тав­ка не вий­шла. А вий­шла - як пi­шов, то й ду­мати за­був. А при­ся­гав­ся, що до­ма тiльки спро­дає свою спад­щи­н­у, зно­ву вер­неться та й по­бе­ре­мо­ся… Об­ду­рив i сей. По­ки­ну­ла я то­дi мiс­то, де жи­ла; ду­маю: мо­же, у другом­у кра­ще бу­де. Приб­лу­ди­ла­ся сю­ди. Пiд­нес­ло то­го Йоси­пен­ка з сва­тан­ням. Я йо­го нi ка­пельки не лю­би­ла; який­сь з йо­го вай­ло, а так пiш­ла, щоб не хи­ли­тись по чу­жих лю­дях. Сам, бач, гос­по­дар: своя ха­та, своя ху­до­ба… Дум­ка: об­жи­ве­мо­ся, зви­к­не­мо од­но до дру­го­го. Во­но б, мо­же, ми i об­жи­ли­ся, ко­ли б не свек­ру­ха. Так во­на ж, як iр­жа те за­лi­зо, пи­ля­ла щод­ня. Ки­ну­ла i йо­го. Уже ж гiр­ше не бу­де, як є! Прий­шла сю­ди, най­ня­ла­ся. Пiд­вер­нув­ся фiд­фе­бель з ро­ти. Мо­ло­дий та бра­вий… Що ти з сер­цем по­дiєш?.. На свої за­ро­бiт­ки но­ву йо­му оде­жу спра­ви­ла, чо­бо­ти до вак­си по­ши­ла, ча­си срiб­нi ку­пи­ла. А вiн те­пер же­ниться на мi­щан­цi. Ота­ке-то, Хрис­те! Го­ренько з сим сер­цем!


Мар'я за­мовк­ла; мов­ча­ла й Хрис­тя. Жит­тя Мар'їне, як на до­ло­нi, сто­яло пе­ред нею, гiр­ке та неп­ри­вiт­не, зла­ма­не па­н­ськи­ми вчин­ка­ми, за­не­ха­яне па­ни­чiвськи­ми за­мi­ра­ми. I їй страш­но ста­ло; страш­но за се­бе… Крiзь не­ве­лич­ку щi­лоч­ку прок­рав­ся до їх у тем­но­ту мi­сяць срiб­ною стежеч­кою… Хрис­тя струс­ну­лась.


- Он уже й мi­сяць зiй­шов, - про­мо­ви­ла во­на ти­хо.


- Зiйшов. По­ра спа­ти. Спи, Хрис­те, хай те­бе ми­нає те ли­хо, що ме­не стро­щи­ло!.. - I Мар'я по­чов­га­ла до сво­го лiг­ва. Хрис­тя дов­го мов­ча­ла.


- А чи ви, тiт­ко, не знаєте, бу­ва, Ма­ри­ни? - спи­та­ла, по­мо­в­чавши, в Мар'ї.


- Якої?


- Як би вам ска­за­ти? Дiв­ки Ма­ри­ни. Во­на з од­но­го се­ла зо мною. Уже тре­тiй рiк, як во­на тут слу­же. Щи­ра ко­лись бу­ла то­ва­риш­ка! А от i не

1 ... 66 67 68 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"