Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

276
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 168
Перейти на сторінку:
ж, - ка­же, - бла­го­род­ний; у ва­ших жи­лах те­че дво­рянська кров. Ви са­мi маєте або ва­шi ро­ди­те­лi крес­тян. Спи­тай­те ви їх, во­ни ска­жуть, що то за на­род? Чи варт вам уст­ря­ва­ти у та­ке дi­ло? Що во­на вам - сест­ра, ро­дич­ка? Во­на не вi­до­ма нi­ко­му. Що їй? По­го­мо­нять за неї тро­хи лю­ди, а як вiзьме своє - кож­но­му зазд­ро ста­не. Кож­на ма­ти ра­дi­ша бу­де са­ма при­вес­ти до ме­не свою доч­ку, щоб пан на­го­ро­див, як її наг­рад­жу… А я… Я бо­го­вi та го­су­да­ре­вi слу­жив без­по­роч­но; я - вi­до­мий мiж лю­дьми; а те­пер про ме­не по всьому по­вi­ту пiш­ла ли­ха сла­ва… Че­рез ко­го?.. - Аж зу­ба­ми заск­ре­го­тав. - А ви, - ка­же, - ще й ка­ра­ти зби­раєтесь… Iва­не Юхи­мо­ви­чу! Згляньте­ся на бо­га. Мо­же, ко­ли i у вас бу­дуть дi­ти, ху­до­ба, крес­тя­ни… Мо­же, i ви ко­ли не ви­дер­жи­те, - сер­це не ка­мiнь - i вда­ри­те яко­го… По­ду­май­те тiльки, що че­рез по­гань яку, не сто­ящу сло­ва доб­ро­го, вас обезс­лав­лять, одiр­вуть вiд дi­тей, ху­до­бу ва­шу од­бе­руть". Отак ла­за­ря спi­ває! А я стою у дру­гiй ха­тi та з-за две­рей слу­хаю… Так i по­ри­ває ме­не до па­ни­ча ки­ну­тись, щоб не вi­рив нi­чо­му, не всту­пав нi­чо­го… От­же гля­ну в щi­ли­ну, по­ба­чу па­но­ву кост­ру­ба­ту го­ло­ву, йо­го ми­ша­чi очi - так ме­не страх i обiй­ме, пос­туп­лю­ся геть… Дов­го во­ни ба­ла­ка­ли, не при­га­дую те­пер уже що. Па­нич не всту­па. Пi­шов пан нi з чим, тiльки зап­ро­хав па­ни­ча до се­бе вве­че­рi. Як зос­та­ли­ся ми уд­вох, я й ка­жу па­ни­че­вi: хай од­ку­пе ма­тiр та дасть ха­ту й ого­род, - бе­ри вже йо­го ли­ха го­ди­на! - по­ми­рю­ся. "Що ти, дур­на! - ка­же па­нич. - I не ду­май без мо­го вi­до­ма ми­риться!" Чи так, то й так. "Ти кра­ще знаєш", - ду­маю. Уве­че­рi па­нич пi­шов до йо­го, та вер­нув­ся аж свi­том - п'яний-п'яню­чий! То­го дня i на служ­бу не хо­див, а вве­че­рi ка­же: "Знаєш, Мар'є, що? Дає то­бi пан вiльну та двiс­тi кар­бо­ван­цiв: сто за­раз, а дру­гу сот­ню - як про­ше­нiе по­да­си… Ми­ри­ся!" А я: "А ма­ти ж як? Хай хоч ма­тiр од­ку­пе". Заро­тав­ся па­нич. "Ма­тiр? - пе­ре­пи­тує. - Ну, на­що то­бi ма­ти? Ти ж у ме­не бу­деш жи­ти. Ад­же во­на, як вiльна бу­де, до те­бе прий­де. Що ж то­дi? пох­ва­лить i пог­ла­дить во­на те­бе?" Ду­маю: справ­дi так; жал­ко i ма­тiр, шко­да й се­бе… Що йо­го ро­би­ти? А вiн од­но: ми­ри­ся! I дає ме­нi бу­маж­ку. "Оце то­бi, - ка­же, - i гро­шi. Хоч у те­бе бу­дуть, а нi, то я за­хо­ваю". - "Схо­вай­те, - ка­жу. - Де я їх у се­бе схо­ваю? Ще хто-не­будь ук­ра­де". Так уже йо­му вi­ри­ла, дур­на. По­тiм я дiз­на­ла­ся, що па­нич по­тяг з па­на аж двi ти­ся­чi, а ме­нi ска­зав - двiс­тi кар­бо­ван­цiв… Та про се рiч да­лi, а те­пер од­но тов­че ме­нi: ми­ри­ся та й ми­ри­ся… На­пи­сав вiн про­ше­нiє, пос­лав ме­не з ним до пред­во­ди­те­ля. Пiш­ла я, по­да­ла. "А що, - пи­та, - го­лу­буш­ка, своє по­лу­чи­ла?" - "По­лу­чи­ла", - ка­жу. "Дi­ла по су­ду не хо­чеш вес­ти?" - "Не хо­чу". З тим я i пiш­ла на­зад. Iду та й ду­маю: оце двiс­тi кар­бо­ван­цiв є. Що ме­нi на них ку­пи­ти? У ме­не нi со­роч­ки лишньої не­має, нi плат­ка, нi юп­чи­ни, нi ко­жу­шан­ки про зи­му. Куп­лю скри­ню та над­баю пов­ну. Прий­шла до­до­му, хва­лю­ся па­ни­че­вi. "Чи так, то й так. Ба­га­то йо­го, - ка­же, - нi­чо­го над­ба­ва­ти, а що слiд ку­пи­ти - ку­пи". Пот­ро­ху я по­ча­ла скуп­ля­ти­ся. Па­нич дає гро­шi, а я скуп­ля­юся. Над­ба­ла пов­ну ве­ли­ку скри­ню. Приб­ра­ла­ся, на­ря­ди­ла­ся, нi­чо­го ме­нi i не тре­ба! Зя­бу­яз i яро гро­шi, що ще у па­ни­ча зос­та­ва­ли­ся. На­що во­ни? Хай ле­жать до слуш­но­го ча­су. Тiльки раз па­нич i хва­литься: "Чи ти пак, знаєш, Ма­ру­сю, що твiй пан нас об­ду­рив?" - "Як?" - пи­таю… "Так, не вiд­дає до­сi дру­гої сот­нi. Бу­ло б не по­да­ва­ти про­ше­нiя, не взяв­ши до рук усiх гро­шей". Ме­нi, прав­да, шко­да ста­ло, та не ду­же. Не дає - хай i не дає. Йо­му гос­подь за те вiд­дя­чить! Хва­ла бо­го­вi, я вiльна те­пер, а про гро­шi - ме­нi бай­ду­же. Жи­ву со­бi, як пташ­ка та, без­жур­но… Раз, - у яр­ма­рок се бу­ло, - вий­шла я i ход­жу по яр­мар­ку. Ко­ли зирк! - мiж во­за­ми знай­омий чо­ло­вiк, з на­шо­го се­ла. Здо­ро­вi! - приз­навсь-та­ки. Пи­та: де я те­пер? "Слу­жу", - од­ка­зую йо­му. Сло­во по сло­ву - роз­ба­ла­ка­ли­ся. "Та й доб­ре ж ти, - ка­же, - на­шо­го пiд­сiк­ла!" I роз­ка­зує ме­нi, що прий­шло­ся па­но­вi чи­ма­ло ху­до­би вся­кої спро­да­ти, щоб ме­нi спла­ти­ти. "Те­пер ти, - ка­же, - ба­гач­ка". - "Ба­гач­ка ж, - ка­жу. - Ба­га­то де­чо­го не­має". Та й хва­лю­ся, що не я па­на пiд­сiк­ла, а вiн не до­дав ме­нi со­т­нi кар­бо­ван­цiв. "Як? - ди­вується. - При­каж­чик же хва­лив­ся, що всi до ко­пiєчки вiд­дав то­му па­но­вi, що за те­бе кло­по­тав­ся. Щось двi ти­ся­чi чи й то­го бiльше; як, - ка­же, - не бла­гав, як не про­хав - хоч би ко­пiй­кою пос­ту­пив­ся; всi за­га­лом ви­ло­жив йо­му на стiл!" За­ще­мi­ло моє сер­це. Упер­ше прий­шло ме­нi в го­ло­ву: а що, як па­нич ду­ре?.. По­тiм по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти за ма­тiр. "Чи не чу­ли, - пи­таю, - де i як во­на?" - "А ти хi­ба, - ка­же, - нi­чо­го й до­сi за неї не знаєш? Дав­но твоя ма­ти умер­ла, щось i мi­ся­ця не жи­ла у но­во­го па­на: жу­ри­лась, жу­ри­лась та з жур­би й умер­ла". Прий­шла я до­до­му. Пла­чу - ота­ки­ми! Жал­ко ме­нi ма­те­рi, шко­да, що так ме­не всi ду­рять… При­хо­де па­нич. "Чо­го се?" - пи­тає. Роз­ка­зую йо­му: ма­ти вмер­ла, i лю­ди ка­жуть отак i отак. Вiн на­су­пив­ся. "Вiр ти, - ка­же, - лю­дям. Чо­го дур­нi не наб­ре­шуть?" - 3 то­го ча­су по­чав вiн вiд ме­не кри­тись та сто­ро­ни­ти­ся. Як до­ма бу­ва - ля­га мер­щiй спа­ти; по­вер­неться до стi­ни - мов­чить; чи пi­де ку­ди - до свi­ту за­сид­жується. А тут i зо мною дiється не­пев­не. Чую - щось ки­дається, во­ру­ши­ться пiд моїм сер­цем. То ме­нi чо­гось ве­се­ло стає: спi­ваю, ба­ла­каю са­ма з со­бою, як дур­на або бо­же­вiльна: то, нав­па­ки, сло­ва вiд ме­не не доб'єшся. Нуд­но ме­нi, важ­ко, гiр­ко… По­ду­маю про своє без­та­лан­ня - сльози так i зал­лють очi!.. Раз ве­се­ла я бу­ла, роз­ка­зую уся­кi нi­се­нiт­ни­цi па­ни­че­вi, те­ре­ве­нi прав­лю, а да­лi пи­таю йо­го: "Чи бу­де­те ра­дi си­но­вi або доч­цi?" Як ска­за­ла те, див­люсь - хму­риться вiн, мор­щиться, аж на ли­цi змi­нив­ся.
1 ... 65 66 67 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"