Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

276
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 168
Перейти на сторінку:
ос­ло­бо­няю". При­па­ла я до нiг то­го па­на, цi­лую їх та об­ли­ваю слi­зьми. "Го­дi, - ка­же вiн, - го­дi! Тут сього не мож­на ро­би­ти. Ус­та­вай!" Пiд­ве­ла­ся я, стою. "Iди, - ка­же, - со­бi та жди кiн­ця дi­ла". - "Ку­ди ж я пi­ду?" - пи­таю. "То вже твоє дi­ло", - од­ка­зує. "Цеп же, - ка­жу, - у ме­не на шиi при­ко­ва­ний". Та й бряз­ну­ла це­пом. Дех­то зас­мi­яв­ся. Ста­ренький пан по­вер­нув­ся до дру­гих, щось по­шеп­тавсь. "Пi­дож­ди", - ка­же. Клик­нув чо­ло­вi­ка i пос­лав ку­дись. Чо­ло­вiк не за­ба­рив­ся вер­ну­ти­ся з жи­дом. У жида цi­лий обе­ре­мок клю­чiв на за­лiз­нiй каб­луч­цi. "Роз­куй, - ка­же пан жи­до­вi, - оцю нам дiв­чи­ну". Дов­го мо­су­вав­ся жид, по­ти ро­зiмк­нув за­мок: все при­мi­ряв то той, то дру­гий ключ, по­ти не знай­шов­ся та­кий, що як­раз прий­шов­ся. Як ро­зiмк­нув - жи­да вис­ла­ли. А ме­не зно­ву пи­та­ють: як я хо­чу: чи щоб по су­ду дi­ло пiш­ло, чи, мо­же, во­ни ви­зо­вуть па­на; та з ним я пе­ре­го­во­рю та по­ми­рю­ся. "Гос­подь, - ка­жу, - з ним! I не клич­те йо­го; кра­ще клик­нiть мою ма­тiр". - "А де ж твоя ма­ти?" - "Не знаю, - ка­жу. - Ра­зом узя­ли у двiр, а де дi­ли ма­тiр - не знаю". Зно­ву па­ни по­ча­ли шеп­та­ти­ся, а да­лi й ка­жуть: "Ну, йди со­бi, та на­вi­дай­ся че­рез тиж­день". - "Ку­ди ж я пi­ду? - зно­ву я їм своє тов­чу. - У ме­не ж нi при­тул­ку, нi прис­та­но­ви­ща". - "Най­ми­ся у ко­го слу­жи­ти, - ка­же пан. - А по­ти - на то­бi на хар­чi". I дав ме­нi бу­маж­ку. Пок­ло­ни­ла­ся я, по­цi­лу­ва­ла па­но­вi ру­ку i пiш­ла. Дядько до­жи­дав­ся ме­не i зно­ву по­вiв до па­ни­ча. "А що, як?" - пи­тає той. Я роз­ка­за­ла все, як бу­ло. "Чо­му ж ти, дур­на, не ска­за­ла, що хо­чеш по су­ду?" - "Бог йо­го знає! Я не зна­ла", - од­ка­зую. "Ну, нi­чо­го, - ка­же, - ми йо­го наг­рiємо. А те­пер от що: зос­та­вай­ся у моєї ха­зяй­ки на служ­бi". - "Доб­ре, - ка­жу, - пос­лу­жу, скiльки ска­же­те. Ще як­би ви за мою ма­тiр пок­ло­по­та­ли, то я б вам i вiк слу­жи­ла!.." Од­да­ла я дядько­вi бу­маж­ку, що пан дав: не хо­тiв i бра­ти, та я на­ма­га­ла­ся. Як? Скiльки зо мною во­зив­ся та кло­по­тав? Ви­ря­ди­ла я йо­го, а са­ма зос­та­ла­ся у ха­зяй­ки. Во­на бу­ла мi­щан­ка, пе­ре­куп­ка: хлi­бом тор­гу­ва­ла, ри­бою, со­няш­ни­ком… У неї ото я й зос­та­ла­ся. Спер­шу бу­ло чуд­но, бо­яз­ко якось; а да­лi при­вик­ла. Ха­зяй­ка нi­ко­ли не си­дить до­ма - усе на ба­за­рi та на иаза­рi, а ми з її доч­кою, дiв­кою, до­ма пра­ви­мо­ся. Гар­на бу­ла та Нас­тя - Нас­тею зва­ла­ся - ве­се­ла, спi­ву­ча. Як зас­пi­ваємо, бу­ва­ло, уд­вох - аж стi­ни слу­ха­ють. Iно­дi до нас i па­нич зай­де. Роз­ка­же ме­нi про дi­ло, нах­ва­ляється па­на у тю­р­му по­са­дить. "От ко­ли б, - ду­маю, - йо­го в тюр­му зав­дав, щоб знав, як зну­ща­ти­ся над людьми". - "А за ма­тiр же як?" - пи­таю. То­дi ото вiн i ска­зав, що ма­ти про­да­на дру­го­му… За­жу­ри­ла­ся я, за­су­му­ва­ла. Шко­да ме­нi ма­те­рi ста­рої; хоч би до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти її, по­чу­ти, як їй жи­веться… Якось раз уве­че­рi па­нич кли­че ме­не до се­бе в ха­ту. Сло­во по сло­ву - вiн по­чав ме­нi ка­за­ти: хо­чеш - я най­му квар­ти­ру, бу­де­мо жи­ти вку­пi. То­бi, ка­же, доб­ре бу­де: i те, i дру­ге, i третє… Роз­пи­тує та пiд­би­ва. По­ду­ма­ла я: не зго­ди­ти­ся - не бу­де дi­ла вес­ти: вiзьмуть ме­не зно­ву до па­на. А як до нього, то кра­ще на ши­бе­ни­цю… Зго­ди­ла­ся. З то­го ж та­ки ве­чо­ра i по­ча­ла я з па­ни­чем жи­ти. Пе­рей­шли з ним на но­ву квар­ти­ру; жи­ву - як гос­по­ди­ня: схо­чу ро­би­ти - роб­лю, схо­чу ле­жа­ти - ле­жу. Доб­ре бу­ло. 3абу­ла про все. Про ма­тiр тiльки iн­ко­ли зга­ду­ва­ла, та бо­яла­ся i зга­ду­ва­ти. Що, ду­маю, як во­на у ха­ту - шасть: "А що се ти, - ска­же, - вiд од­но­го втек­ла, та дру­го­му на шию вi­шаєшся?" - "Кра­ще б, - ду­маю, - во­на умер­ла, щоб i чут­ка про ме­не до неї не до­хо­ди­ла…" По­жи­ли ми отак з мi­сяць, а мо­же, й бiльше. Якось па­нич уве­че­рi й ка­же: "Щось пан не їде". - "Який, - пи­таю, - пан?" - "Твiй обид­чик". - "Хай йо­му цур! - ка­жу. - Я йо­го й ба­чи­ти не хо­чу". Ко­ли се на ра­нок щось про­мелькну­ло по­бi­ля вiк­на, iде у двiр. Гля­ну­ла я - пан… У ме­не i ру­ки, i но­ги по­терп­ли. "Пан!" - кри­чу. А па­нич: "Iди, - ка­же, - со­бi у дру­гу ха­ту. Я з ним сам по­ба­ла­каю". Пiш­ла я… Увiй­шов пан, поз­до­ров­кав­ся; та ти­хий та­кий, слух­ня­ний: де та й на­ту­ра вов­ча дi­ла­ся!.. Сло­во по сло­ву - за­ве­ли рiч про ме­не. Жа­лiється па­ни­че­вi, що я i ся­ка, i та­ка: i во­ло­цю­га, i зло­дiй­ку­ва­та. Ди­ву­є­ться, що па­нич узяв­ся за ме­не кло­по­та­ти. Па­нич хо­де по ха­тi, слу­хає та спльовує… У йо­го бу­ла та­ка чуд­на при­вич­ка - усе мов спльовує… Слу­хав ото вiн па­на, слу­хав, а да­лi як виз­вi­риться. "Та ви, - ка­же, - не со­ро­ми­тесь, ота­ке з нею вчи­нив­ши, ще й сла­ви­ти її? Бо­га по­бiй­тесь! Я, - ка­же, - знаю її. Во­на поб­ли­зу тут слу­же. Ха­зяй­ка не нах­ва­литься нею. Я ду­мав, - ка­же, - що ви ми­ри­ти­ся приїха­ли, а ви так - ба­зi­ка­ти". Пан мiй то­дi на поп'ятний двiр. "Та я, - ка­же, - рад­нi­ший i ми­ри­ти­ся, i пос­ту­пи­ти­ся їй чим-не­будь, хай тiльки об­ли­ше". - "Що ж ви їй дас­те?" - пи­та па­нич. "За­мiж вiд­дам, ого­род дам, ха­ту вист­рою", - од­ка­зує. "То все дур­ни­ця, - ка­же па­нич. - Хо­че­те на мир, - три ти­ся­чi!" На­че ужа­ле­ний, пiдс­ко­чив пан. "Три ти­ся­чi? - скрик­нув. - Кра­ще я в тюр­мi зог­нию, на Си­бiр пi­ду, нiж та­кiй по­ган­цi три ти­ся­чi дам. Ще, мо­же, про­щен­ня при­люд­но ска­же­те про­си­ти?" - "I про­щен­ня, - ка­же спо­кiй­но па­нич. - А ви ду­ма­ли як? Ще мо­лiть бо­га, що во­на вас за од­но страж­дан­ня по­зи­ває, а за те й мов­чить, що ви її на­си­лу­ва­ли". - "Хто? Я? - скрик­нув пан. - Во­на бре­ше, мер­зав­ка! Во­на що вгод­но нап­ле­те - вiр­те їй. Хi­ба во­на ма­ло ще до то­го, як у двiр її взя­то, тя­га­ла­ся з хлоп­ця­ми? А в дво­рi? Ко­за­чок Яш­ка є. Ди­ти­на, зов­сiм ще ди­ти­на, а во­на i йо­го розв­ра­ти­ла!" - кри­чить-гу­кає. А па­нич хо­де та спльовує. Ко­ли се, тро­хи охо­ло­нув­ши, зно­ву по­вер­нув­ся до па­ни­ча та так ти­хо та лас­ка­во: "Iва­не Юхи­мо­ви­чу, ви
1 ... 64 65 66 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"