Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

276
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 168
Перейти на сторінку:
кров'ю пiд­ли­та. Ко­ло ме­не хо­де та ба­ба, що на­ряджала, та без­зу­бим ро­том си­чить уся­кi лай­ки… Цi­лий тиж­день ле­жа­ла я, як ко­ло­да; цi­лий мi­сяць схо­ди­ли си­ня­ки з мо­го тi­ла. Ви­ду­жа­ла - ме­не зно­ву взя­ли у гор­ни­цi i при­становили, щоб я дер­жа­ла па­но­вi гор­щик… Ота­ке-то! Бу­вал­о нi з сього нi з то­го, ти стоїш - а вiн - кресь те­бе по що­цi! "Чо­му не при­би­раєш?" - крик­не. На­хи­лиш­ся, а вiн то­бi ку­ла­ком ме­жи пле­чi… Гiр­ше, нiж над то­ва­ря­кою, зну­щався!.. Ви­тер­пi­ла я раз, ков­та­ючи гiр­кi сльози, ви­тер­пi­ла уд­ру­ге i ут­ретє. Вчет­вер­те зно­ву за­ки­пi­ло бi­ля сер­ця… як був тро­хи не пов­ний гор­щик, так я ним на йо­го i ли­ну­ла… Гос­по­ди!.. зро­ду-вi­ку нi­чо­го не ба­чи­ла я страш­нi­шо­го, як пан то­дi! Увесь трем­тить, очi па­ла­ють, об­лич­чя мi­ниться, то зра­зу поб­лiд­не, аж по­си­нiє, а з нього так i бi­жать патьо­ки… Смiх i ли­хо!.. Я мер­щiй ки­ну­лась нав­те­ки. Ку­ди ж ти вте­чеш? Тут ме­не зра­зу i зла­па­ли… Бу­ло ж ме­нi! Ме­не дер­жать за ру­ки, а вiн лю­тий, як змiй, стри­бає бi­ля ме­не… "Ли­жи! язи­ком зли­зуй!" - гу­кає. Та кресь! - ме­не в один ви­сок; пiдс­ко­че з дру­го­го бо­ку - та в дру­гий! Збив ме­не - кур­цi нi­де клю­ну­ти!.. За­пер­ли ме­не не в ха­ту, а в саж. Цi­лий тиж­день я там, як сви­ня, ле­жа­ла. Кож­но­го ран­ку, бу­ва­ло, прий­дуть, при­не­суть ме­нi їсти - су­хар цвi­лий та по­миїв якихсь за­мiсть во­ди. Отим i жи­ви! Або осе­лед­ця да­дуть, а во­ди не да­дуть… Зга­гою мо­рять. А лю­ди з дво­ру зiй­дуться - хрю­ка­ють, ре­го­чуть. У пек­лi не бу­де гiр­ше, нiж ме­нi то­дi! I не про­па­ла ж, ди­вись. Жи­ву­ча, суч­ка, вда­ла­ся! - до­да­ла, за­ре­го­тав­ши, Мар'я.

- Господи! що ж да­лi бу­ло?.. - жах­ну­ла­ся Хрис­тя.


- Далi? Ба­га­то да­лi, Хрис­те… Ма­буть, нi­ко­му на свi­тi не до­ве­ло­ся звi­да­ти то­го, що ме­нi. Ото дер­жа­ли ме­не в са­жi, а як пiд­гоїли­ся ви­раз­ки та тро­хи пос­хо­ди­ли си­ня­ки, то при­кували ко­ло са­жу на цеп, як ту со­ба­ку. Дощ, ли­ха го­ди­на, а я притк­ну­ся до стi­ни та так i ги­бiю… Не бу­ло, Хрис­те, гiр­шого ли­ха, як те крi­пацт­во! Як­би не во­но, - хi­ба б я хиляла­ся­ отак по свi­ту, як оце хи­ля­юся? Бу­ла б, пев­но, за Ва­си­лем i бу­ла б гос­по­ди­нею. А то, бач: як Зо­зу­ля та - без при­ста­но­ви­ща, без при­тул­ку. Ма­буть, десь пiд ти­ном дове­деться про­пас­ти: усiм чу­жа, нi­ко­му не пот­рiб­на, як той по­кидьок.


- А що ж ма­ти? Де ж ма­ти бу­ла, що за вас не зас­ту­пи­ла­ся? - спи­та­ла Хрис­тя.


- Тож-то й є, що нi ме­не до ма­те­рi не пус­ка­ли, нi ма­тiр - до ме­не. По­тiм уже я по­чу­ла, що про­мi­няв її пан дру­го­му за со­ба­ку. Ота­ке з людьми ро­би­ли!


- Нуте, як же ви вип­лу­та­лись iз своєї бi­ди?


- Багато, Хрис­те, роз­ка­зу­ва­ти. Як­би все, як во­но бу­ло, ро­з­ка­за­ти - за рiк би не пе­ре­ка­зав… Дер­жать ото ме­не на це­пу, ле­жу я та ги­бiю. Хоч би одiр­ва­тись, утек­ла б ку­ди та по­вi­си­ла­ся!.. I от по­ча­ла я кру­ти­ти цеп: i спджу, i стою - та все кру­чу. Се ж не вiрьовка то­бi, щоб пе­рек­ру­ти­ти, а за­лi­зо. Як ти йо­го пе­рек­ру­тиш? Уже ж, ду­маю, що бу­де, те й бу­де! Цi­лий тиж­день йо­го кру­ти­ла - та­ки пе­рек­ру­ти­ла. I за­лi­зо не ви­дер­жа­ло - ота­ке!.. Се бу­ло вно­чi; як пе­рек­ру­ти­ла, як край це­пу бряз­нув у моїх нiг - страх ме­не на­пав. Що се я, ду­маю, на­ро­би­ла? По­си­дi­ла, по­ди­ви­ла­ся; пiд­ня­ла цеп на ру­ки - бряз­каю ним. А да­лi - як зiр­ву­ся з мiс­ця, як дре­ме­ну з дво­ру - тiльки за­ку­рi­ло! Ку­ди я бiг­ла, якою до­ро­гою - i до­сi не при­га­дую. Не знаю, як ран­ком опи­ни­ла­ся бi­ля яко­гось се­ла. Що во­но за се­ло? - i то­го не ска­жу. Уход­жу в пер­ший двiр; со­ба­ки ки­ну­лись на ме­не; лю­ди ви­бiг­ли. Обступил­и ме­не, об­див­ля­ються, а я стою, як то­роп­ле­на. "Хто ти, вiд­кi­ля?" - до­пи­ту­ються. А в ме­не рiч одiб­ра­ло, язи­ка на по­вер­ну; бi­ля сер­ця пе­чiя пе­че, в го­ло­вi огонь па­лає, у вiч­чю тем­но, на­че я крiзь си­то див­лю­ся. Спа­си­бi од­нiй молод­ицi, узя­ла ме­не до ха­ти, приг­рi­ла своєю обхiдн­iстю та лас­кою, да­ла їсти… Наїла­ся я, очу­ня­ла. То­дi тiльки роз­ка­за­ла про свою при­го­ду. Роз­ка­зую та пла­чу; а за мною i дру­гi пла­чуть. "Ку­ди ж ти те­пер пi­деш?" - пи­та­ють лю­ди. "Не знаю, - од­ка­зую їм. - Хоч з мос­ту та в во­ду!" А один чо­ловiк ста­ренький уже, ли­сенький: "Тю-тю! - ка­же, - оханис­я. Хi­ба на се не­має нi­яко­го су­ду, нi­яко­го пра­ва? Жа­лiй­ся. Я, - ка­же, - знаю у го­ро­дi та­ко­го пан­ка, у су­дi слу­же. По­ма­гає доб­рим лю­дям. От i ме­нi, - ка­же, - до­по­мiг одiб­ра­ти зем­лю вiд на­пас­ни­ка. Хоч, по­ве­ду до йо­го?" Я йо­му в но­ги. "Згляньте­ся, - мо­лю, - хоч ви, дя­деч­ку! Я за вас до­вi­ку бу­ду бо­га молит­и!" - "Не про­си, - од­ка­зує, - ме­не, там поп­ро­сиш. Я ска­зав по­ве­ду, то й по­ве­ду; а там що бу­де - не знаю". На дру­гий день ми поїха­ли. По­вiв вiн ме­не на квар­ти­ру до то­го па­на. Мо­ло­дий ще пан, ввiч­ли­вий. Хо­де по дво­ру, смок­че люльку та спльовує.


Дядько роз­ка­зує йо­му за ме­не та про­се: по­мо­жiть. "Мож­на, - ка­же, - мож­на по­пи­та­ти­ся… А що ме­нi за те?" - "А що, па­ни­чу, - од­ка­зує дядько, - наз­на­чай­те са­мi; од­су­ди­те на чи­с­ту - пос­лу­же не вам - дру­го­му; зас­лу­же - зап­ла­те". Гля­нув вiн на ме­не якось ско­са i зра­зу од­вер­нув­ся. "Доб­ре", - ка­же. I пi­шов у ха­ту. Дов­го не ви­хо­див, пи­сав, вид­но, бо, вий­шов­ши, за­раз дав ме­нi до рук бу­ма­гу. "На, - ка­же, - цю бу­ма­гу та йди до пред­во­ди­те­ля. Упа­ди йо­му в но­ги, розка­жи все i бу­ма­гу по­дай". Спа­си­бi дядько­вi, по­вiв ме­не i до пред­во­ди­те­ля. Пок­ли­ка­ли ме­не. Уход­жу я в ха­ту, а там - па­нiв, па­нiв! Та на­ку­ре­но так, що аж си­нiє. "Де ж той пред­водитель? У ко­го йо­го спи­та­ти?" - ду­маю та пря­мi­сiнько пе­ред усi­ма-бух! нав­ко­лiш­ки. "I по­жа­луй­те! i по­ми­луй­те!" - ка­жу, а цеп з рук як вир­веться та - грюк! об по­мiст; аж усi струс­ну­ли­ся. "Що се? i звiд­ки се?" - пи­тає один ста­ренький па­нок, пiд­хо­дя­чи до ме­не. Я йо­му бу­ма­гу до рук. Узяв вiн, про­чи­тав про се­бе. "Доб­ре, - ка­же, - бу­ма­гу твою прий­маю i те­бе по­ки що вiд пан­щи­ни ос­ло­бо­няю". Чую я те i не вi­рю своїм ухам. Я ду­ма­ла, що од­на смерть тiльки ос­ло­бо­нить ме­не вiд мо­го не­щас­тя, а тут то­бi ка­жуть: "Я те­бе

1 ... 63 64 65 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"