Читати книгу - "Той що вижив, Олександр Шаравар"

—  Він хворіє і не може дихати повітрям.

—  Бідолашний. А, може, я в мами попрошу допомогти? Вона у лікарні працює, там є добрі лікарі. Я коли руку зламала торік, мені її за кілька хвилин вилікували, — розповіла дівчинка, з жалем дивлячись на мене.

—  Не варто. Він і сам скоро вилікується, а тепер нам час іти. Сама підеш чи тебе понести?

—  Я що, маленька? Звичайно, сама піду, — сказала дівчинка і попрямувала в протилежний бік огорожі. Довелося наздогнати її та розгорнути.

Вже за годину шляху дівчинка, яка попросила називати себе Міна, втомилася, і Марло довелося взяти її на руки. На момент, коли ми підійшли до паркану, вже починало світати. Якби не сильне відведення очей навколо нас, то кілька сотень солдатів, що оглядають буквально кожен міліметр лісу, виявили б нас одразу. Вдалині в бінокль я розглянув два нітірі, які командували всіма. Одна жінка з досить великими ілерами, що оточують майже півголови. Судячи з зовнішнього вигляду, вона якраз мати Міни. А ось другий у якійсь військовій формі з ще більшими ілерами, ніж у жінки.

Ближче підходити до них ми не стали. Натомість, навпаки, відійшли назад до місць, які солдати ще не перевірили, і Марло телекінезом зробив невелику яму з листя, в яку поклав сплячу дівчинку. Залишивши камеру, ми відійшли подалі. Лише коли за тридцять хвилин на дівчинку натрапили солдати, полегшено видихнули. Ось шкоди ми їй точно не бажали.

Міна швидко зорієнтувалася в ситуації і схопилася за ілери, які лише кілька годин тому прорізали шкіру на лобі, і заплакала. Гарна актриса. Ось як солдат, що почав лаяти її, одразу до неї кинувся, а коли помітив закривавлений лоб, то вся його злість кудись зникла. Так, судячи з розповідей нітірі з артефакту, при ініціації всі дивують, особливо ментальні маги. Це мені вдалося обійтися без ініціації, тому що магічний дар у мене вже був, коли я ще був людиною, а потім використовували душі дорослих нітірі для посилення.

На цей раз місце знаходження дівчинки оглянули дуже уважно, навіть із застосуванням магії. Але ми начебто не наслідили, а тому й не дуже хвилювалися. Той маг у формі хвилин двадцять щось оглядав навколо ями в листі, але так нічого й не знайшов, після чого вирушив за рештою у бік табору.

—  І тепер чекаємо. Або через пару годин на нас нацькують ось цих всіх солдатів, або договір спрацював як треба і Міна вирішила не видавати нас, - сказав я, коли ми повернулися в планетохід.

—  Подивимося, - сказав Марло. - А дрібна прикольна. Ти бачив, що вона нас не боялася?

—  Бачив. І це мене вражає. Давай відпочивай. Я спостерігаю за округою.

 ***

 Ванадіс Мир'Тор, маг служби безпеки королівства Герен

Після мого повернення з підводної подорожі минуло вже вісім днів, а відомостей від таміра Енка жодних так і не надійшло. Отже, можна вже не сподіватися на трітірі. Та й нам нема чим похвалитися. Добре хоч зловили того імперця і заткнули глотки тих, що почали піднімати голос наших супротивників із поради. Ми працюємо, а те, що на чужинця вийти не можемо, — тимчасові труднощі.

— Діаре Ванадіс, з вами хоче поговорити ваша сестра, — перервав мої роздуми Ліас.

—  Щось термінове? Щось із альбіносом?

— Не знаю, але вона засмучена, дуже засмучена. Пообіцяла мені, що при наступній зустрічі повзатиму по землі і лизатиму бруківку, - сказав Ліас. Він чудово розумів, що це марна загроза, але якщо вона перейшла до загроз, це щось серйозне.

— Єшино, що сталося? — мовив я, тільки-но Ліас передав розмовник.

— Міна зникла, — сказала вона, і в мене все перевернулося. Племінниця все, що любив і заради неї готовий на все.

— Може, вона знову пішла гуляти в ліс? — спитав я у сестри з надією.

— Це так, але її вже немає з самого ранку. Востаннє її бачили на сніданку, - сказала Єшина. — Даремно я її відправила до Бойсфука, вона так не хотіла туди їхати. Це я наполягла, і тепер вона зникла! — почув я в голосі сестри істерику.

— Заспокойся, я зараз зв'яжусь із полковником Піртом, він контролює патрулі вздовж паркану. Ми її знайдемо. Нічого страшного не могло статися.

— А як же цвітіння кринара? Зараз саме початок! — явно в істериці закричала сестра.

— Заспокойся, кринар росте в центрі лісу. Туди дитина дійти не зможе за такий час. Ми її знайдемо. Я замовлю для нас портал через годину в сьомому портальному залі. Підходь з усім необхідним, - наказав я.

—  Швидше. Мені в голову лізуть думки одна гірша за іншу, — сказала сестра і відключилася.

— Ліасе, зв'яжися з Піртом, нехай виділить дві чи три роти на прочісування лісу. Витрати я компенсую, наказав я своєму підлеглому. — Я в Бойсфук, розмовник беру із собою, але дзвони лише у разі надзвичайної ситуації.

Про всяк випадок, перед тим як вирушити до порталного залу, я переодягся в польову форму. Навіть якщо доведеться забратися в чагарник квітучого кринара, зі мною нічого не буде. Тільки після цього я скористався службовим становищем і перемістився до сьомої портальної зали. Єшина вже була тут, та не сама, а з тією самою дівчинкою-альбіноскою на руках.

— Чи не могла залишити вдома? — спитав я сестру.

— Вона всіх боїться, окрім мене та тебе. Правити свідомість їй не можна через вік, доводиться діяти іншими способами, — сказала вона, погладивши по голові сплячу дівчинку. Єшина явно взяла себе в руки і зараз нічим не показувала те, що була менше години тому в істериці. Саме такою її пам'ятають у армії — залізна Єшина. Багато хто намагався себе вбити, аби не потрапити до неї на допит.

— Добре, портал буде за кілька хвилин.

Портал у Бойсфук відкрили нам поза чергою лише завдяки службовому становищу, так би довелося чекати добу черги. Є все-таки переваги у бутті начальником відділу служби безпеки.

На виході зустрів нас директор дитячого табору. Саме він зв'язався із Єшиною, коли не змогли знайти Міну самостійно. Насамперед я опитав його про вжиті дії і особливо про попередній відхід у ліс, про поведінку Міни останніми днями. І почуте не схоже на звичайну поведінку Міни.