Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сержант залишиться поетом і винесе з війни кілька чудових книжок: «Читання по тіні», «Чарівна Кліо». Хоробрий, як це й належить зразковій людині, не хвалькуватій і навіть з гумором, Жіроду, ставши офіцером, був (зрозуміло) першим письменником, нагородженим за воєнні заслуги. Війна (яку він ненавидів) дала йому нову можливість поповнити свої спостереження французів. Двічі поранений, спочатку на Енні, потім біля Дарданелл, лейтенант Жіроду був направлений завдяки втручанню Бертело, який хотів врятувати від загибелі цей чарівний розум, військовим інструктором до Португалії, а згодом — у Сполучені Штати (звідси — «День у Португалії» і «Amica Америка»). Пройшовши, таким чином, з оцінкою «відмінно» світову війну, він повернувся, коли було встановлено мир, у міністерство закордонних справ, де завдяки своїм нагородам, таланту і дружбі могутньої людини був незабаром призначений керівником відділу французьких видань за кордоном. 1921 року Жіроду публікує свій прекрасний роман «Сюзанна і Тихий океан». Коли його патрон Філіпп Бертело був усунутий від справ Раймоном Пуанкаре[230], Жіроду описав обох у «Беллі», — це був дуже суворий роман. З того часу, як він ввів у свої книжки історію і пристрасті, збуджувані нею, вони набули зовсім іншого масштабу. «Еглантіна», «Жером Бардіні», «Битва з ангелом» і «Вибір обранців» блищали розумом і поезією і могли б створити йому ім’я серед читачів, втім, досить обмеженого кола. Жіроду здавався складним автором, навальна зміна картин засліплювала слабі очі. Зустріч з Жуве зробила його людиною театру, одним з ідолів молоді, і забезпечила всесвітню славу. «Актор, — писав Жіроду, — це не тільки тлумач, а й натхненник». А такий актор-постановник, як Жуве, котрий мав гостре почуття театру, стає і порадником поета. І коли автор звикає працювати для певної трупи (як Шекспір, як Мольєр), між ним і акторами встановлюється така тісна близькість, що його персонажі ніби самі собою вписуються у ці живі форми.
Про театр Жіроду, який не схожий на жоден інший, крім, мабуть, театру Арістофана і який поряд з клоделівським повернув колишнє значення сценічному стилю, ми скажемо пізніше. Паралельно йшла його дипломатична кар’єра. Мстивий Пуанкаре відпроваджує Жіроду, який завинив, написавши «Беллу», на задвірки — у комісію по союзних репараціях до Туреччини. Після смерті Пуанкаре він починаючи з 1934 року багато подорожує і стає інспектором дипломатичних постів. Але цей зразковий громадянин страждав, живучи у такій недосконалій Франції. Він бачив розрив між Францією — розпорядницею міжнародних церемоній і середнім французом, дріб’язковим, буркотливим; між Францією — уособленням непорушної твердості і французом мінливим, без керма і без вітрил. Між Францією — символом сумлінності у праці і пролазливим французом. У політичній книжці «Повнота влади» він висловлює своє побажання, щоб кожний француз працював задля блага Франції.
Після розгрому Франції у червні 1940 року він опублікував книжку «Без влади», де викривав мобілізацію, яка нагадувала втечу емігрантів, і армію, що перетворилася на гарнізон. Він знав, що заціпеніла вітчизна одного чудового дня опам’ятається.
* * *
Щоб охарактеризувати письменника, французький критик охоче підшукує йому предків. Тібоде розрізняє генеалогічні віти, що тягнуться від віконта (Шатобріана) і від лейтенанта (Стендаля); Жіроду не належить ні до однієї, ні до другої. Дехто бачив у ньому реставратора преціозної літератури XVII століття, тобто однієї з форм риторики, для якої стилістичні пошуки значно важливіші за ідею. Але Жіроду, навпаки, надає величезного значення ідеї. Інші посилались на барокко з його «жірандолями», що висять посередині роману подібно до люстр Крістіана Бернара[231] у декораціях «Школи дружин»; говорили також про «придворних поетів XV і XVI століть». Найбільш ерудовані вбачали певну схожість з середньовічною літературою. І справді, Жіроду, як і поети середньовіччя, шукає за буденними речами суть життя. […] Цілком очевидно, що він вихований на грецькій трагедії і Гомері, що він «відчув потребу вигострити свій смак до життя на цих вічних каменях». І не менш очевидно, що він відчував постійну і глибоку прихильність до Расіна і Лафонтена. Його есе про Расіна читаєш, ніби мемуари самого Жіроду.
Він присвятив п’ять лекцій спокусам Лафонтена[232], тому що відчував потребу пояснити французький характер і з допомогою цього викруту — свій власний. Адже у кожному французі, крім Жака Простодушного і Жозефа Прюдома[233], крім стурбованості і самовдоволення, є те, що ріднить його з цим чудом безтурботності і свободи, яким був Лафонтен. Його життя прозоре, як вода чистого фонтана[234]. Тема лекцій — захист Лафонтена від пасток наступаючої цивілізації, яка спробувала скористатися цією простотою, щоб схилити до компромісу з людством.
Творчість Жіроду позбавлена метафізичної посилки. Істини, яких він навчає, ідеї, які захищає, стосуються земного життя, заштатних містечок, тих, хто кохає, дітей, людей-монстрів. Його романи не можна переповісти. Будь-який виклад просто вбиває їх. Це не романи, а поетичні і гумористичні варіації на різні теми, коло яких поступово розширюється. Він не тільки не намагається бути реалістом, а й сміливо створює абсолютно ірреальні світи. Йдеться не про традиційні романи (особливо у першій групі, яку можна об’єднати навколо «Сімона»), а скоріше про балети, де у якомусь фантастичному і симетричному танці рухаються герої і люди, провінція і Париж. Як і Жюль Ренар[235], Жіроду затримується на цікавих подробицях, але в той же час як Ренар, безжально підкреслює блазенство своїх персонажів, Жіроду любить наділяти своїх героїв величчю і красою. Але при цьому його не залишає гумор. Навіть коли Жіроду пише про війну, тон його оповідання мужній і разом з тим невимушений.
Після війни, незважаючи на неприємні спогади, він відчув потребу знов зустрітися з німцями і відновити взаємини з друзями з Берліна і Мюнхена. Вартий уваги цей безсумнівний потяг до німецького романтизму з боку найбільш французького з французів, лімузенця, який так любив Ватто[236], Дебюссі і Лафонтена. В той час Франція і Німеччина вважали себе ворогами; в очах Жіроду вони скоріше доповнюють одна одну. Він почував, що йому важко було б жити без друзів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мистецтво і життя. Збірник», після закриття браузера.