Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Половину суботи я фактично проспала, а Владислав весь цей час сидів за комп'ютером. У нього була якась робота. Звісно інколи дратувало, що фактично всі вихідні він проводив за своїми проєктами, проте зараз я на це не реагувала - звикла.

Також зараз мені було не до цього. Я думала про своє життя та всі події, які останнім часом впали мені на голову. Щось всього було дуже багато, а тут ще весілля незабаром.

Звісно я повідомила батькам, що ми плануємо офіційно поєднати свої відносини найближчим часом. Це зі свого боку дуже сильно не сподобалося моїй матері.

- Зоє, якщо весілля буде менше, а ніж за два місяці, то ми не встигнемо все як треба приготувати. Це дуже мало часу, - говорила вона.

- Ну я не королева, щоб все було ідеально, - відповідала я.

- А потім, щоб ти все життя жаліла, що у тебе не було нормального весілля? Зоє, мені щось не подобається твій підхід до цього питання. Це зовсім не схоже на тебе.

- Мамо, все добре. Це не така велика подія, щоб так труситися за це.

- Зоє, а ти точно хочеш заміж за Владислава? - задала вона мені запитання, яке вкололо мене у серце. Вона тисне на слабке місце.

- Так, я впевнена, що хочу за нього заміж.

- Як скажеш, але знай, що я хочу тобі лише кращого.

- Я знаю.

- Тоді в понеділок скажеш на яке число буде запланована реєстрація, щоб ми з батьком розуміли, що нам робити надалі.

- Добре, повідомлю.

- І ще, - різко промовила матір. - У тебе є час. Подумай, чи дійсно ти цього бажаєш, бо ще можна все змінити. Владислав не єдиний на світі хлопець.

- Мамо, я впевнена у своєму виборі.

- Гаразд, але дивися, щоб потім ти все життя не шкодувала за цей вчинок.

Мама звісно вміє посіяти зерно сумніву. Зараз я жалію, що розповіла їй про Максима. Не треба було тоді вдаватися у деталі. Ставлю сто гривень, що до кінця життя вона згадуватиме про нього, або в найближчі років десять, то точно.

Лише після обіду я піднялася з ліжка та пішла до вітальні, де сидів Владислав. Я тихо зайшла до кімнати та застала дуже дивну картину. Хлопець дивився на пустий екран комп'ютера та стискав у руках олівець, який аж гнувся. Його щось турбувало. Мабуть, якісь проблеми на роботі, або знову керівництво вирішило покласти на його плечі дуже складну задачу.

- Щось трапилося? - легенько торкнулася моя рука його плеча.

Мій наречений розвернувся. Його розгублений погляд впав на мене.

- Все наче добре, - продовжував він дивитися на мене.

- Невже? А чому ти тоді так злісно згинаєш олівець та продовжуєш це робити?

Владислав перевів свою увагу на ліву руку, яка цим займалася. Ще секунд п'ять він знущався з олівця, а потім різко припинив.

- Про що ти думав? - запитала я.

Хлопець відвів голову, поглянув у вікно, де шаленів спекотний серпень, а потім промовив:

- Мама хотіла, щоб ми завтра приїхали до неї.

- І що ти їй відповів?

- Сказав, що ми планували вихідний день провести вдома.

- А вона?

- Образилася.

- Ну може тоді поїдемо? Не хочеться, щоб твоя мама дулася на нас.

- Подується, а потім перестане. Нічого страшного. Не кінець світу.

- Ти впевнений? Просто не хочу, щоб твоя мама подумала, що ми не їдемо до неї, бо я забороняю.

- Зоє, а ти тут до чого? - закотив він очі та кинув олівець на стіл, який голосно впав на нього та покотився. У результаті він опинився на підлозі та заховався за диваном.

- От, халепа, - кинулася я діставати його.

Владислав продовжував сидіти наче в нього сьогодні була якась загальмована реакція. Щось сталося, і точно цьому не варто завдячувати його матері. Звісно вона ще та гадюка, але не настільки. Проте все можливо. Ось наговорила Владиславу про мене різну бридоту, а він зараз сидить та вариться у цьому всьому.

- Тримай, - простягнула я йому предмет, який він хвилину назад тримав у руках.

- Дякую, - пролунав його сухий голос.

- Владе, що з тобою? - не могла більше спостерігати за його дивною поведінкою.

- Та все добре, - вперто тікав він від відповіді.

- Щось я тобі не вірю.

Хлопець затулив руками обличчя. Зараз точно щось буде.

- Пам'ятаєш проєкт моста, який я робив із Ларисою, - стали вилітати з його вуст ці слова.

У знак позитивної відповіді я махнула головою.

- Його спочатку визнали добрим, навіть взяли для реалізації...

- Так це добре, - перебила я його.

- Зоє, я ще не договорив, - роздратовано промовив він та продовжив. - Вони його почали втілювати у життя, але забули вказати наші імена. Тобто нас викреслили, як авторів та вставили імена абсолютно інших людей.