Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Я хочу повернутись у джунглі. Я пам'ятаю Україну, але якось розмито, наче то було не зі мною. Я хочу повернутись у джунглі, бавитися з великими котами та блукати в зеленому присмерку. І запалити свій вогонь — той, що чекає на мене. І якось до нього прийде Та-Іньї.

— Це єдина країна, де ти почуватимешся досить вільно, хоча вона суттєво змінилась відтоді, як ти поїхала. Але ми впораємося, побачиш.

— Я не хочу повертатися туди.

— Цього я не розумію. Я була там, жила кілька років, і мене туди тягне постійно, я сумую… А ти там народилась — і не хочеш повертатися?

— Саме тому. Я надто добре знаю цю країну, аби хотіти туди повернутися.

— Але Штати тебе теж не вдовольняють!

— Так. Мені тут нестерпно.

— А в джунглях тобі краще?

— Набагато.

— Господи, Величко, ти зовсім здичавіла. Але це все емоції. Скажи мені — просто зараз — ти згодна допомогти?

— Так. Але скриньки я вам не віддам.

— Та чорт із тобою, не віддавай. Я навіть не буду допитуватись, де ти дістала собі хижака, що так і вистрибує назовні, коли треба й не треба.

— Та пішла ти!..

Вона дратує мене. Я розумію, що вона натиснула на єдину кнопку, на яку варто було натиснути: той вибух в Атланті. Якби вона звернулась до моїх патріотичних почуттів, я б її просто послала. Мені не подобається жодна людська спільнота, вона мене дратує. Перед! мною цілий світ, і я сама виберу, яку його частину любити.

Я заходжу до будинку. Малий Саймон дивиться відео, я сідаю поруч. Якісь цигани, яскраві спідниці, хустки — і струнка постать чоловіка з чорним хвилястим волоссям і чудовими синіми очима. З екрана на мене дивиться моя мрія. Ерік.

— Це…

— Ерік тут добре заграв, правда? — Саймон говорить це тоном знавця. — Це його перший фільм, «Циганський барон», він зробив його зіркою. Ти не бачила?!

— Ні.

— Ти не дивишся кіно?

— Я працюю в місцях, де немає кіно.

— А де ти живеш? Там теж немає кіно?

— Немає.

Ерік дивиться на мене з екрана телевізора, і я не можу ворухнутись, бо очі мої прикипіли до нього. Який він тут…. Боже, за що мені це? Я мушу йти, мені хочеться відпочити, але чомусь мені здається — якщо я встану, сльози просто вихлюпнуться з мене. Цього ще бракувало!

— Я покажу тобі фільми з Еріком, у мене є всі, навіть не дуже вдалі. Ти теж будеш агентом?

— Ні.

— Твій кіт подряпав мене.

— Не треба було його чіпати.

Я не хочу розмовляти з малим Бартоном. Я хочу просто посидіти й трохи зібратися.

…Ця кімната, мабуть, колись належала Керстін. Ліжко під запоною, білі шафки, килим, кілька ляльок. Вони не схожі на тих, які колись викинула тітка Софія, але… Я вмощуюсь у фотелі й беру до рук книжку. Я вдам, ніби читаю, і трохи заспокоюся. Мабуть, таки треба пристати на пропозицію Керстін. Чом би й ні? Курт уб’є мене, неодмінно вб'є. І це добре. Я піду з Та-Іньї, ми сидітимемо біля багаття, слухаючи джунглі, і спогад про Еріка не ятритиме мені душу. Усе моє недоладне життя залишиться десь там, далеко. І буде лише нічне полум'я, а потім ранок. І так буде завжди. Я погоджуся, ще б пак!

— Ти тримаєш книжку догори ногами.

Керстін увійшла, а я не чула. Що ж, пошукаю собі іншого місця. Вона дивиться на мене якось так… ні, не треба мені твого удаваного співчуття, Бартон. Та й справжнього не треба. Тільки не від тебе.

— Сиди, ти мені не заважаєш.

Вона відчиняє шафу, витягає одяг і перевдягається. Вона така гарна, що я просто знемагаю з розпачу. Скільки їй може бути років? На вигляд років двадцять п'ять, а насправді? Я не маю жодного шансу.

— Послухай, Торі, коли ми вже працюватимемо разом…

— Що ти маєш на увазі?

— Як це — що? Чи ти думаєш, що поїдеш туди сама? Ти гадаєш, що в потрібний момент зможеш зробити все як слід?

— Тобто вбити Курта? Бартон, цей йолоп застрелив Гарольда. Звичайно ж, я не лишу його живим.

— А якщо він виявиться спритнішим?

— Тоді залишу його тобі і твоєму татусеві. Потягнете жереб, і хтось із вас до нього дошкребеться, я у вас обох вірю.

— Торі, що відбувається?

Вона сідає на підлогу біля крісла й дивиться мені в очі. Кого ти хочеш побачити там, Бартон?

— Нічого. Я трохи не розумію, що ти маєш на увазі.

— Тільки те, що ми поїдемо туди вдвох. Нарізно, але я страхуватиму тебе, завжди буду в тебе за спиною.

— Це мене страшенно потішає.

— Ти зовсім не хочеш бачити своєї батьківщини?

— Я там чужа.

— І тут чужа?

—І тут теж. Я скрізь чужа.

Тільки лапаті пальми махають мені зеленими долонями, а пістряве птаство гукає у простори, кличе мене. І я повернусь туди, бо там мені добре. Там усе просто й прозоро: або ти, або тебе. Закон джунглів: кожен сам за себе. І не болить душа за тим, що хтось не зміг вижити. Човен пливе, панове!

— Гаразд. Документи готові, вилітаємо за кілька днів.

Вона рвучко зводиться й іде з кімнати. Я розумію, вона роздратована, але що я можу зробити? Ерік… «Якби я не зустрів Керстін, я б закохався у вас, Торі». Але він зустрів її. Я не встигла.

Я йду з кімнати, спускаюся сходами. Цей будинок і до п'ят не доростає ні нашому з тіткою Розою, ні Еріковому, але він досить затишний. Просто на душі в мене… Чорна тінь виходить назустріч. Я беру на руки пухнастого волоцюжку. Оце, можливо, єдина істота, яку я згодна терпіти поряд, — принаймні зараз.

17

Не знаю, на що я сподівалася. Мабуть, ні на що. Я навіть ні про що не думала, я відгонила від себе думки — інколи думати зовсім не варто, просто прокручуєш у мізках якусь веселеньку мелодію, ото й по всьому, і жодної найжалюгіднішої шпаринки, у яку б могла просотатись думка. Не знаю, чи всі так уміють, та мені, зрештою, байдуже.

Сказати, що ця країна змінилася, — нічого не сказати. Я витріщаюся на кожному кроці, як дикунка. Он газетний кіоск, завішаний журналами з голісінькими дівками. Он молодь, що мало чим відрізняється від своїх ровесників за кордоном: галасують, сміються, п'ють пиво, обіймаються просто неба.

А