Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

Тепер шлях до спостережного центру був віль­ний. Артеміс попрямував у кабінет. Саме там має бути Опал, він був упевнений у цьому. Звідти вона могла спостерігати за всім будинком. Кабінет був розташований прямо під спальнею Анджеліни, і якщо Опал дійсно управляла матір’ю, то вона мала бути щонайближче до неї.

Через декілька метрів він зрозумів, що мав рацію. Артеміс почув просторікуючий голос Опал.

— Є інший. Десь тут є інший Артеміс Фаул.

Чи його інтелект зменшився, чи Артеміс молод­ший був вимушений розкрити їхній план.

— Убийте його, — волала Опал. — Убийте його не­гайно. Зараз же.

Артеміс спокійно пройшов у спостережний центр. Це була комірка в передпокої, яка раніше була роздягальнею, складом зброї і камерою для ув’яз­нених. Тепер тут розмістився комп’ютерний стіл, схожий на стіл редактора, і стійки з екранами, що показують житлові кімнати будинку і навколишню територію маєтку.

Перед стійкою з моніторами сиділа Опал, одягне­на в костюм Холлі. Вона не витратила ані хвилини на крадіжку чарівного костюма. Вона просто узяла його в сейфі, куди поклав його Артеміс.

Маленька Піксі була зайнята: переглядала екрани, підтримувала дистанційне керування матір’ю Арте­міса. Її темне волосся було просякнуте чимось, а ди­тячі руки тряслися від зусиль.

Артеміс прокрався до кімнати, швидко набира­ючи код на сейфі зі зброєю.

— Коли це закінчиться, я збираюся зруйнувати цей маєток просто зі злості. І потім, коли я повер­нуся в минуле, я...

Опал завмерла. Звідкись пролунав шум. Вона обернулася і побачила Артеміса Фаула, що направив на неї якусь зброю. Вона негайно кинула все, відчай­душно спрямувавши всі свої сили в гіпноз.

— Поклади зброю, — вимовила вона співучо. — Ти — мій раб.

Артеміс раптом відчув себе одурманеним, але він уже натиснув спусковий гачок, і довга голка, змочена Батлером в спеціальній суміші кураре і транквіліза­торів, занурилася в шию Опал, що не була захищена костюмом. Це був один постріл на мільйон, оскільки Артеміс не умів поводитися з вогнепальною зброєю. Як виразився Батлер: «Артемісе, ви, може і геній, але стрільбу залиште мені, тому що ви не зможете влучи­ти навіть у задню частину слона, що стоїть».

Опал швидко сконцентрувалася на місці уколу, поливаючи його чарівними іскрами, але було вже надто пізно. Препарат проникав у її мозок, послаб­ляючи контроль за магією.

Вона почала коливатися і мерехтіти.

«Міс Бук, — подумав Артеміс. — Мої підозри під­твердилися. Єдиний незнайомець у рівнянні».

Періодично Опал зникала цілком, увімкнувши мерехтливий щит. Постріли магії з її пальців пропа­лили екрани перед Артемісом до того, як він зміг по­бачити, що відбувається нагорі.

— Тепер я можу стріляти, — нечленороздільно вимовила вона. — Я постаралася накопичити достат­ньо магії протягом тижня.

Магія змістилася і закрутилася у вирі, малюючи картину в повітрі. Це був грубий обрис Фоулі, і він сміявся.

— Я ненавиджу тебе, кентавре! — кричала Опал, стрибаючи навколо ілюзорного зображення і крізь нього. Потім її очі закотилися, вона купою впала на підлогу і захропла.

Артеміс поправив свої шнурки.

«Фрейд, — був упевнений він, — відчув би себе аб­солютно щасливим, провівши цілий день із нею».

Артеміс поспішив нагору до кімнати батьків. На килимі була калюжа грудкуватого жиру. Два ряди слідів чарівних істот вели від великої перламутро­вої калюжі до сусідньої ванної кімнати. Артеміс по­чув сильний шум, що нагадував стук дощу по чере­пиці.

«Опал використала жир тварин, щоб подавити магію Номера Один. Як огидно. Як жахливо».

Артеміс молодший вивчав масу липкої речовини, що розтеклася.

— Послухай, — сказав він, звертаючись до себе старшого. — Опал використала жир тварин, щоб по­давити магію Номера Один, — Як винахідливо.

Шум, що нагадував дощ, був шумом блювоти і скарг. Батлер поливав Холлі і Номера Один зі шлан­га, і ті були не дуже щасливі й не дуже здорові.

«Але живі. Обоє живі».

Анджеліна лежала у своєму ліжку, загорнута в ковдру на гусячому пуху. Вона була блідою і при­голомшеною, але, здається, легкий рум’янець почав укривати її щоки, або це була тільки уява Артеміса. Вона трохи закашлялася, і тут же обидва Артеміса опинилися поряд з нею. Артеміс старший звів брову, подивившись на себе молодшого.

— Бачиш, ця магія така незручна, — пожартував він.

— Дійсно, — погодився десятирічний. — Чому б мені не оглянутися навкруги в твоєму, у моєму кабі­неті? Може, наштовхнуся на що-небудь цікаве.

«Це — проблема, — зрозумів Артеміс. — Моя влас­на допитливість. Можливо, не треба було обіцяти не стирати пам’ять собі молодшому. Із цим щось по­трібно робити».

Анджеліна розплющила очі, стомлено дивлячись із темних кругів. Очі були сині і спокійні.

— Артемісе, — сказала вона. Її голос нагадував звук від шматків дерева, що труться один об одне. — Мені наснилося, що я літала. І була мавпа.

Артеміса затрясло від полегшення. Вона була у безпеці; він урятував її.

— Це був лемур. Мама.

Анджеліна посміхнулася блідими губами і про­стягнула руку, щоб торкнутися його щоки.

— Мама. Я так довго чекала, щоб почути, як ти го­вориш це. Так довго.

Із цією посмішкою Анджеліна відкинулася назад на подушки і заснула глибоким природним сном.

«Це добре, — вирішив Артеміс. — Інакше вона може помітити Джей-джея у ванні або плями на ки­лимі. Чи другого Артеміса, що ховається за книжко­вою шафою».

Батлер з’явився з ванної кімнати, промоклий до нитки, сорочка розстебнута, на шкірі були видні під­палини від електродів. Блідіший, ніж зазвичай, він був вимушений притулитися до дверної рами.

— Знову здрастуйте, — сказав він Артемісу стар­шому. — Цей малюк увесь у батька. Він добре заря­див моє серце.

— Він — це я у минулому, — сказав, скривившись, Артеміс.

Батлер різко показав великим пальцем за своє плече.

— Тим двом не сподобалося їхнє перебування у бочці.

— Жир тварин — це отрута для чарівних істот, — пояснив Артеміс. — Блокує магію. Повертає їм їхню власну магію зіпсованою.

Батлер нахмурив брови.

— Опал змусила мене зробити це. Вона. Міс Бук наблизилася до мене в головних воротах, коли я по­їхав до аеропорту. Я втрапив у пастку.

Артеміс поплескав свого охоронця по передпліччю.

— Я знаю. Не потрібно вибачатися.

Батлер згадав, що у нього