Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

— Справа навіть не в цьому. Справа в тому, що Ліні відомо, звідки взялися ті гроші.

— Ти знову за старе! Твої давні розмови про дона Акілле, чорний ринок, контрабанду, лихварство і всю ту бридоту перед війною та відразу після війни? — вибухнула я.

— Авжеж! І якби твоя подруга була зараз тут, вона б зі мною погодилася.

— Стефано — всього лише комерсант і вміє заробляти гроші.

— І ті гроші, що він вклав у фабрику Черулло, зароблені ковбасною лавкою?

— А хіба не так, по-твоєму?

— Ті гроші отримано за золоті прикраси та інші родинні цінності, що матері міняли під час війни на хліб, щоб врятувати своїх дітей від голоду, а дон Акілле їх ховав у себе зашитими у матраці. Ліна вдає із себе синьйору, наживаючись на нещасті бідняків цього району. І живе як утриманка — вона сама і вся її родина — ще до того, як одружитися.

Я збиралася було відповісти йому, коли тут несподівано у розмову втрутився Енцо, що зазвичай поводився відсторонено:

— Вибач, Паскá, що значить «як утриманка»?

Лише почувши те запитання, я зрозуміла, що цього разу все закінчиться погано. Пасквале почервонів, відповів збентежено:

— «Як утриманка» означає те, що означає. Хто, по-твоєму, платить, коли Ліла ходить до перукаря чи купує собі наряди та сумки? Хто вклав гроші у майстерню, щоб чоботар вдавав із себе фабриканта?

— Тобто ти стверджуєш, що Ліна не закохалася, не заручилася, не одружиться згодом із Стефано, а всього лише продалася?

Ми всі мовчали. Антоніо пробубонів:

— Та ні, Енцо, Пасквале не це має на увазі. Ти ж знаєш, що він любить Ліну, як і ми всі її любимо.

Енцо махнув на нього рукою, щоб той помовчав.

— Замовкни, Антó, нехай Пасквале відповість!

Пасквале промовив похмуро:

— Так, вона продалася. І плювати вона хотіла на те, що від грошей, які вона витрачає щодня, тхне.

Я знову спробувала висловити власну думку, але Енцо торкнувся моєї руки:

— Вибач, Ленý, хочу запитати у Пасквале, як називають жінку, що продається.

І тут Пасквале врешті вибухнув гнівом, який ми всі читали в його очах, який протягом багатьох місяців кипів у ньому і який йому так давно хотілося висказати, кричати на увесь район:

— Шльондра! Її звуть шльондра! Ліна поводилася і поводиться, як та шльондра!

Енцо підвівся і промовив ледве чутно:

— Ходімо вийдемо.

Антоніо підскочив з місця, вхопив за лікоть Пасквале, що хотів встати, промовив:

— Не перебільшуймо, Енцо! Те, що говорить Пасквале, — не образа, а критика, до якої приєднуємося ми всі.

Енцо відповів, цього разу голосно:

— Я — ні.

І рушив до виходу, повторивши чітко:

— Я чекаю на вас надворі, обох.

Ми не дозволили Пасквале та Антоніо вийти слідом за ним, того разу бійки не сталося. Закінчилося тим, що вони кілька днів подулися одне на одного, а потім все стало як раніше.

  46

Я розповіла про цей випадок, щоб було зрозуміло, як нам жилося того року, і які настрої панували навколо життєвого вибору Ліли, особливо серед хлопців, які колись її кохали, бажали, таємно чи відкрито, і напевне — все ще кохали і бажали. Щодо мене, важко сказати, яку суміш почуттів я тоді переживала. За будь-якої нагоди я її захищала, мені подобалося це робити — висловлювати власну думку як особи вченої та добре інформованої, до якої прислухаються. Але разом з тим я знала, що так само охоче (можливо, з певною мірою перебільшення) розповіла б про те, що за кожною дією Стефано стояла Ліла і я разом з нею, наші плани та розрахунки — крок за кроком — для просування до поставленої мети, як під час розв’язання задачі на уроці математики: забезпечити себе, забезпечити брата, спробувати реалізувати проект відкриття взуттєвої фабрики і навіть отримати гроші на ремонт моїх зламаних окулярів.

Проходячи повз стару чоботарську майстерню Фернандо, я відчувала радість перемоги як посередниця. Було ясно, що Лілі все вдалося. Над дверима майстерні, де зроду не було ніякої таблички, тепер висів напис: «Черулло». Фернандо, Ріно і троє підмайстрів трудилися з раннього ранку до пізньої ночі, схилившись над столами: зшивали, клеїли, обробляли краї, шліфували. Усі знали, що батько із сином часто сварилися. Усім було відомо, що Фернандо стверджував, що неможливо виробити взуття таким, яким його придумала Ліла, особливо жіноче. Він вважав, що то всього лише дитячі фантазії. Усі знали, що Ріно думав інакше і бігав до сестри з проханням, щоб та його підтримала. І всім було відомо, що Ліла йому відповідала, що вона знати нічого не хоче про взуття, а тому Ріно ішов до Стефано, тягнув його із собою до майстерні, щоб той особисто давав інструкції його батькові. Усі знали, що Стефано приходив, довго роздивлявся малюнки Ліли, які висіли у рамках на стінах майстерні, усміхався про себе і казав стримано, що він хоче, щоб взуття було саме таким, як на Лілиних ескізах, адже саме для того він їх там повісив. Отож всім було відомо, що справи йшли помалу, бо робітники спершу отримували завдання від Фернандо, потім Ріно вносив у них зміни, припиняв роботу і змушував починати спочатку; згодом Фернандо помічав ті зміни і наказував переробити; врешті приходив Стефано — і знову все спочатку, аж поки не закінчувалося криками та киданням інструментів.

Я скоса поглядала на майстерню і проходила далі. Помічала лише малюнки Ліли у рамках на стінах. Я думала: «Ті малюнки для Ліли були плодами її фантазії, гроші тут ні до чого, тут не йдеться про те, щоб продатися. Уся ця праця є кінцевим результатом її забаганки, яку Стефано тільки заради свого кохання до неї вирішив втілити у реальність. Щаслива вона, якщо її так кохає той, кого кохає вона сама. Щаслива, що її обожнюють такою, якою вона є, і за те, що вона здатна придумати. Тепер, коли вона дала братові все, чого йому хотілося, врятувала його від небезпеки, вона, напевне, придумає щось нове. Тому я не хочу втратити з нею зв’язок. Щось має статися».

Але нічого такого не відбулося. Ліла офіційно стала нареченою Стефано. І під час наших з нею розмов, коли в нас знаходилося трішки часу, вона здавалася мені завжди дуже задоволеною своїм новим становищем; здавалося, її більше нічого не цікавить, окрім одруження, дому, дітей.

Мене ця зміна в Лілі неприємно вразила. Вона поводилася лагідніше, без притаманних їй раніше різкості та сарказму. Я помітила це тільки з часом, коли через Джильйолу Спаньйоло до мене дійшли плітки про Лілу.

Джильйола сказала мені з ненавистю на діалекті:

— Тепер твоя подружка вдає із себе принцесу. А Стефано знає, що коли Марчелло ходив до неї додому, вона щовечора робила йому мінет?

Я не знала, що таке «мінет».